Останні новини
22 вересня 2020
21 вересня 2020

 

Колись троянди я їй дарував,

Як символ свого вічного кохання,

І вірші я про неї написав.

Вона — краса й моє бажання.

Пройшли роки, дороги розійшлися,

Та в серці її завжди пам'ятав.

Хоч наші долі так і не зійшлися,

Про неї вірші я ж таки писав...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(З фенологічного щоденника)

Уже десяток років поспіль у хліві, що на господарстві у моєї бабусі Лесі, селяться ластівки. Звили гніздечко на стіні під самою стелею і щовесни прилітають до нього. Зумисне не зачиняємо для них віконця.

Але цієї весни сталося щось дивне. Інші ластівки прилетіли у середині квітня, а наші припізнилися. Ми вже й стали хвилюватися: а чи повернуться вони, чи не загинули у дорозі?.. Якось сумно без ластівок. Та таки повернулися, аж на свято Юрія, 6 травня.

І от маєш тобі лихо. Через кілька днів їхнє гніздечко, яке слугувало років п'ять, тож нового не будували, впало на підлогу, розбилося на друзки. Інші ластівки вже зробили кладки, висиджують пташенят, а наші щойно будують гніздечко.

Благо, що неподалік потічок, береги якого місцями вкриті глиною - відмінним будівельним матеріалом. А соломинки, суху травичку (залишки сіна) знайдеш тут же, у хліві. За кілька днів ластівки збудували собі нову «хатинку». Мама-ластівка поклала у гніздечко три крихітних яйця (це вже потім дізналися, коли вилупилися пташенята) і стала висиджувати потомство.

Справді, запізнілі ластівки. Інші вже годують малят, а наша пара, як то кажуть, досиджує. Та коли вилупилися, тато і мама працювали без утоми. Від світанку до заходу сонця (а дні - довгі) ловили комашок, годували ластів'ят, щоб ті швидко набиралися сили, не відставали від інших, адже попереду далека і важка дорога у вирій.

Зазвичай, у нашому краї ластівки відлітають на Успення Пресвятої Богородиці, 28 серпня, принаймні, починають відлітати. Таке давно запримітили спостережливі люди. Перед тим птахи збираються у зграї, сідають вервичкою на електричних чи телефонних проводах, прощаються з рідною землею.

Так і сталося цього разу. Перші ластівки полетіли вчасно. Однак не всі. Їх ще можна було побачити в небі, але все менше і менше. Наші ж продовжували навідуватися до рідного гніздечка. Та напередодні свята Симеона, або ж Семена, 14 вересня, яке знаменує початок нового церковного року, їх не стало. Полетіли разом з іншими запізнілими ластівками.

Старші люди переповідають повір'я, що ластівки не відлітають у вирій, а залишаються з нами, тільки ховаються на зиму у криницях. У дитинстві я цьому вірив. Заглядав-заглядав у бабусину криницю, але ластівок так і не бачив...

Повертайтесь весною додому!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

 

Коли я поїду в дорогу далеку,

То буду просити буська-лелеку,

Щоб мамину хату беріг від біди

Й завжди навесні повертався сюди.

Коли я піду по стежках невідомих

І буду далеко від рідного дому,

То в серці моєму молитва від мами

Лунатиме вічними Богу словами.

Коли необачно зі шляху зійду

Чи стрінусь із лихом, потраплю в біду,

То знаю, що мамине серце відчує

Й любов її сильна мене порятує.

 

РІДНЕ МІСТО

Мій отчий край, моя земля -

Це рідне місто, що над Бугом.

Навкруг колосяться жита

Й веселки барви понад лугом.

Роки дитинства, безтурботні дні

Минають тут, у древнім Кристинополі.

Його минувшина оспівана поетами

І оповита сивими легендами.

У цьому місті народились ми,

Тут рідна школа, вулиця, стежина.

Тут змалечку збагнув святі слова:

«Червоноград - моя маленька Батьківщина!».

Червоноград - це гордість України,

Бо має гідних дочок і синів.

Хай кожен схилить голову,

Згадавши наших мужніх шахтарів.

Сьогодні край мій квітне й молодіє,

В блакиті сяє золото церков.

Де б не була, але рідне місто -

Моя найсокровенніша любов.

 

РІДНА ПІСНЯ

Рідна пісня українська - скарб мого народу!

Дзвени й лунай в Україні від роду до роду!

Рідна пісне українська, будь завжди зі мною!

Ділись завжди моїм щастям, ділись і сльозою.

Лети, пісне, в наші гори, лети у долини,

Звеселяй поля й діброви, степи й полонини!

А ще, пісне, до могил знайди ту дорогу,

Де спочили самоцвіти мойого народу.

Там, на полі-бойовищі героям вклонися,

Жару їхньої відваги, пісне, наберися.

А тоді, могутня й дужа, назад повертайся,

Та в серцях дитячих щирих назавжди лишайся!

Вікторія ЗАХАРЕВИЧ.

Учениця 7-А класу Червоноградської ЗШ №5

 

 

 

Ти подаєш надію на любов,

Щоб зі шляху не збитись знов і знов,

Щоб я не натрапляла десь на скелі,

Радієш Ти, коли усі веселі.

Ти є надія, Ти моє спасіння,

Бо я Твоє, мій Господи, створіння.

Коли мені самотньо чи зморюсь в дорозі,

До Тебе помолюся я в тривозі.

Піду за вітром, що десь там у полі

Стомився і приліг біля тополі.

Звернусь до неба і спитаю в гаю,

Пройдуся полем чи подамсь до плаю.

Я стану сонцем, щоб теплом усіх зігріти,

У вірі хочу я горіть, а не жевріти.

Я прагну, щоб війни не було й зла,

Щоб в мирі Україна вся цвіла.

Я зроблю все і буду всім,

Щоби в любові жив наш дім.

Я буду всім і зроблю все,

Бо мій Господь мене веде.

 

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

Щодня молюся за Вкраїну,

Щоб Бог дав щастя і снаги.

Ти не чекай, щоб до загину

Її довели вороги.

Складай офіру щиру Богу

Із найщиріших молитов.

Але не дай топтать нікому

Сяйво небесних корогов.

Не дай паплюжити святині,

Не дай країну роз'єднать.

Якщо поступимося нині,

Чи зможем із колін ми встать?

Батьки і діти йшли на муки

За діло праведне, святе.

Ми є не сидімо, склавши руки -

Мана нам з неба не впаде.

Ворожі бачимо потуги

На Україні, відколи

Старих імперій давні слуги

Знов із окопів піднялись.

І про старе усім торочать,

Який там внутрішній конфлікт?

Тож геть з дороги, потороччя,

Що вкрило мороком весь світ.

А наша мужність і відвага

Повернуть світлий власний дім.

Бо жити в мирі - наша спрага -

Міцний підмурок закладім!

Та не з каміння ставмо, люди,

Не із гранітних темних брил -

Хай із любові дім цей буде,

З єдиних прагнень і зусиль!

І дім цей зветься Україна,

Велика, славна і міцна,

Бо ми - велика є родина,

З любові зіткана вона!

 

ЧИТАЙТЕ ВІРШІ ПРО ЛЮБОВ

Читайте вірші про любов,

Хоч кажуть, що вони дитинні.

Та ні, бо серце защемить,

Почувши ці слова нетлінні.

Вони ятрять душевні рани,

Кохання - таїнство усіх часів.

Його шукають до безтями,

Поки вогонь його ще не згорів.

Повірте! Є любов така в житті,

Що може навіть душу спопелити.

Знайдіть і ви ці почуття святі,

Що змусять вас і плакати й радіти.

Знайдіть найкращі у душі слова

І подаруйте їх коханим.

Любов з добра, а не від зла,

Тож хай вона повік не в'яне!

Читайте вірші про любов

І відчувайте смак кохання!

Загляньте в казку знов і знов

І втілюйте свої бажання.

Бажання жити і любить

Нам посилає сам Всевишній.

Відчуйте цю священну мить

Й вона для вас вже буде вічна.

Любімось, люди, на землі:

Це почуття святе й нетлінне!

Геть сумнів, біль, тривоги всі -

Знайдім кохання божевільне...

Олександра ШИТІКОВА.

Учениця 10 класу Червоноградської ЗШ №5

 

 

 

 

 

 

Люблю, як зранку ти відкриєш повіки,

В них — твоя радість, мого серця ліки.

Світитиме в небі зоря світанкова -

Так пісню прощальну співа тихий вечір.

Я обійму тебе ніжно за плечі.

Може, пройдемось провулками Львова?

Посидимо, може, у Стрийському парку,

А чи гайнем до Високого замку?

Там завжди палає краса...

Як хоче, поїдем в Шевченківський гай,

Куди відвезе нас старенький трамвай.

Тут ніжно сріблиться роса.

І бачу я радість у твоїх зіницях,

А погляд, мов стріли стрімкі - блискавиці.

На столику в горнятках чорна кава...

Радію я, що поруч ти зі мною,

Я марю зачарований тобою...

Та усміхнулась зіронька лукава...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(З фенологічного щоденника)

Щоб назбирати опеньків, мені і в ліс не доводиться ходити. (Заради правди, не нехтую прогулянками лісом, тим паче, несучи кошик у руках). Вони ростуть у бабусиному саду.

На вихідні завжди навідуюся до неї. А як тільки «підуть» опеньки, бабуся сама нагадує:

- Бери відерце, ніж і ступай у садок. Назбираєш грибів. Ти любиш цю справу...

- Ще б пак! Звісно, що люблю! - погоджуюся без вагань, бо добре знаю, які смачні страви приготують з них бабуся Леся і мама. Та й понишпорити між опалим листям, заглянути під кожний садовий кущик, деревце, шукаючи  за опеньками, для мене - неабияка насолода. Цікаво, приємно, навіть додає азарту: а скільки я назбираю?!.

Звідки взявся цей дар Природи у бабусиному саду - важко сказати. Вона й сама не пам'ятає, коли знайшла першого гриба.

- Давно-давно це було.., - запевняє.

За сезон (вересень - жовтень) можна назбирати два, а то й три десятилітрових відра опеньків. Щоправда, не відразу, а сім-дев'ять разів (як коли) доводиться ходити на тихе полювання, через кожних три-чотири дні, аж до перших осінніх приморозків.

Якось особливо за цим грибним місцем ми не доглядаємо. Але не прибираємо опале листя, щоб не порушити грибниць, а відходи, які залишаються після чищення опеньків, розсипаємо там, де і знайшли гриби. Щось, та і приживеться.

Бабуся запримітила цікаву деталь: 4-5 років поспіль випадає добрий грибний врожай, але вже наступного року хіба що полумисок назбираєш, навіть, якщо й були для опеньків сприятливі погодні умови, адже з лісу таки несуть їх кошиками. Сама ж прокоментувала таку закономірність:

- У Природі все потребує відпочинку.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства

м. Львів

 

Сторінка 1 із 28

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.