Останні новини

 

(З циклу “Рідна природа”)

Зимова відлига. Сірий похмурий день. Так само сірий сніг. Місцями біжать струмки, мов та рання весна прийшла. Переступаючи через них, прогулююся околицею міста. Весь луг «на долоні», а там далі - ріка Західний Буг, а за нею ліс...

Ось і кущ шипшини край дороги. Ягоди на ньому почорніли від дощів, снігу та морозів, мабуть, вже й втратили свої цілющі властивості.

Коли підійшов ближче, аж тоді побачив у кущі сороку. Чи то застрягла птаха у колючих гілках і вибратися не може, чи то ласує ягодами. Але шипшина, здається, не належить до її раціону харчування. Завмер і став уважно спостерігати.

Сорока тим часом тулилася то спиною, то грудьми то однієї гілки, то до іншої, розкрила крила, переступала з лапки на лапку, наче танцювала, крутила-вертіла головою на всі боки. Та ще й скреготіла, але якось задоволено, мінорно, а не злісно. Таке балансування поміж колючими гілками тривало хвилин три-чотири.

Я вже потім здогадався, що сорока-білобока чистила об колючки шипшини своє пір'я. Після такого масажу ще й стрибнула у калюжу (тут же, під кущем) талої води-сніговиці, скупалася і полетіла геть.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(Невигадана історія)

Що не кажіть, але у собак відмінно працює «нюховий апарат». Зокрема у підбультер'єрів.

...Назар, наш сусід, увечері прогулювався у дворі між міськими багатоповерхівками зі своїм чотирилапим другом Ніком. Здалеку побачив, що у його під'їзд зайшла невеличка компанія - троє чи четверо осіб.

- Не дивно. До когось у гості, - подумав, - адже різдвяні свята.

Та до кого й гадки не мав, відати не відав. Зрештою, не переймався тим.

Коли невдовзі після прогулянки зайшли у під'їзд, то Назар побачив на першій же сходинці шкіряну жіночу рукавичку.

- О-го! Цінна річ! Такі рукавиці коштують недешево! Хто ж це загубив?.. Шкода добру пропадати. Мабуть, котрась гостя загубила, що щойно заходила. Але ж не будеш стукати-грюкати чи дзвонити у кожні двері і запитувати: «Чия це рукавичка?..».

Ось такі думки роїлися у голові Назара. Втім, швидко вирішив проблему.

- Ану, Нік! Нюхай! Шукай! - наказав Назар своєму рудому собаці-здорованю.

Нік одразу взявся до справи. Понюхав рукавичку, схопив її зубами і стрімголов помчав (вважайте, що волік господаря на повідку) по сходах. Зупинився на четвертому поверсі, покрутився, знайшов потрібні двері і став дряпати об них.

Назар натиснув на дверний дзвінок. Відчинила господиня квартири. Спочатку заціпеніла, бо побачила собаку з рукавичкою у зубах, лише потім сусіда уздріла, а, коли оговталася, промовила до гості:

- Ось бачиш, подруго, знайшлася твоя рукавичка!..

Нік, далі тримаючи у зубах рукавичку, підійшов до гості і ввічливо поклав знахідку до її ніг.

Як подяку за старанність і сумлінність, господиня почастувала Ніка ласим шматком смачної ковбаси, домашнього приготування. Такої у крамниці не купиш. Зі села батьки передали...

... А Назар лишень проковтнув слину...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства

м. Львів

 

 

 

 

Володимир Гжицький (1895-1973 рр.) належить до плеяди найталановитіших українських письменників.

Його перу належать кілька романів (серед них й історичні - «Опришки», «Кармалюк»), не одна збірка оповідань та нарисів, п'єси, поезії. Та є у спадщині письменника книга, що й однієї-єдиної вистачить, аби мати право на вдячність (вічну вдячність!) читачів, на добру пам'ять свого народу. Таке враження склалося у мене від прочитаного...

Уже на схилі літ у колі друзів письменник сказав, що хоче видати книгу на дорогу йому тему - Людина і Природа. І на теці, в яку мав лягти заповітний рукопис, акуратним почерком вивів «Пролог до осені».

Але 1973 року у Львові зненацька обірвалося життя письменника.

Аж через п'ять років після смерті автора у видавництві «Каменяр» вийшов друком «Пролог до осені».

Прочитайте цю книгу!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(З фенологічного щоденника)

Взимку дрібним птахам важко прохарчуватися. Залишки насіння рослин накрив сніг, комахи, звісно, щезли. Порятунок - годівниці і то, якщо подбала людина. На сільському подвір'ї також знайдеш залишки обіду, яким годують курей, качок, гусей... Однак не кожна пташка зважиться наблизитися до людського житла.

А от більші птахи таки знайдуть собі поживу. Наприклад, дятли барабанять по стовбурах дерев, сухих гілках, шукаючи короїдів; лущать шишки і добувають з них насіння. Дрозди смакують замерзлими ягодами горобини, калини (їх вдосталь на кущах, деревцях), навіть ласують маленькими яблучками дички. Голубів часто побачиш на смітниках. Зрештою, у містах їх охоче підгодовують люди. Можна довго перелічувати - хто як виживає.

...Одного зимового ранку спостерігав за вельми незвичним сніданком сірого дрозда. Ці птахи часто зимують у нашому краї. Побачив його на старій липі, яку рясно вкрила омела (рослина-паразит) з кришталевими ягодами-перлами. Дрізд залюбки смакував ними і не звертав на мене уваги.

Я спочатку злякався. Знаю, що ці ягоди містять отруту. Так, їх використовують у фармацевтиці, народній медицині, але потрібне строге дозування.

- Ото лишенько! - подумав я. Загине птах. Поряд ростуть горобина й калина. Краще б поласував їхніми ягодами, що залишилися на гілках ще з осені. А тут...

Тим часом дрізд наче хитро підморгнув мені (так, принаймні, здалося) і заспокоїв:

- Марно турбуєшся. Мені краще знати, чим харчуватися...

А, може, омела для нього ліки?!.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства

м. Львів

 

 

(З фенологічного щоденника)

Старий Новий рік. Нарешті випав сніг. Щільно вкрив землю. Радіють господарі, які посіяли озимину. Тепер має вродити, не доведеться пересівати. Тим паче, що сніг випав на Василя. А це - добра прикмета! Потіха і для дітвори. Мчать з гори на санках, що аж дух заперло.

Згадав дитинство. Самому закортіло спуститися на санках з гірки... Але ж люди засміють!

Іду обабіч сільської засніженої дороги. Тільки зрідка проїде авто, хоча траса завжди буває насиченою. Слизько. Без нагальної потреби водії не ризикують сідати за кермо.

Здалеку бачу знайоме гніздо лелек, яке пернаті облаштували на телефонному стовпі. Осиротіле, чекає на господарів. А до весни ще так далеко...

Та що це за мара?!. У гнізді лелек оселилося двоє лебедів (ці птахи часто зимують у нас). Сіли спинами до мене, притулилися один до одного, а голови поховали під крила, наче рятуються від морозу і холодного вітру. Бути такого не може...

...Підходжу ближче. Справді, мара! Це сама Природа створила зі снігу, якого вдосталь намело у гніздо, скульптуру з двох лебедів. А я вже купився і повірив...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

 

У парку двоє зустрічались,

Коли холодний вітер повівав.

Закохані за рученьки тримались,

Уста гарячі вітер цілував.

Вона припала до його плечей,

Він пристрасно до себе пригортав.

Коханий погляд дівчини очей...

- Люблю тебе! - на вушко прошептав.

* * *

Про двох закоханих оцей сюжет,

Що в парку були, де вітри мандрують.

З любові-пісні вибраний куплет

Серця лиш двох закоханих почують.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.