(Етюд)

Літній ранок. З-за обрію піднімається червоне сонце, додаючи щомиті землі світла, але не тепла. Дме сильний, злий вітер, нетиповий для літньої пори. Дерева гнуться додолу. Чув по радіо, що місцями пошкоджені лінії електромереж. Ще вночі почалася стихія. За такої погоди не варто йти на рибалку. Хвилі накриватимуть поплавець. Не побачиш коли клює.

Та все ж іду на ставок, що край села, поспостерігати за лебедями. Вже кілька років поспіль тут селиться пара гордих красенів, виводять потомство. Цього року у них вилупилося лише троє малюків. Батьки пильно оберігають їх.

Плесо озера рябить хвилями від вітру, який невпинно наганяє їх. Пара дорослих лебедів - посеред водойми. Пташенята плавають ближче до берега, вкритого густим очеретом і лепехою. Десь у цих заростях є їхнє гніздо.

Присутність людей птахів не лякає. Звикли. Зимують з іншими лебедями (інколи їх назбирується понад сотню) на річці Західний Буг, що поруч.Відносно швидка течія не дає річці взимку вщент вкритися льодом. Хоча траплялися випадки, коли людям доводилося визволяти лебедів з крижаного полону.

Попри кепську погоду, цей літній ранок подарував мені неабияку насолоду. Спостерігаючи за лебедями, побачив, що вони не плавали, а ковзали по водоймі. Пернаті широко розпростерли крила, наче вітрила, а сильний вітер ніс їх по озеру. Спочатку птахи вишикувалися один за одним (він - більший і вона - «дрібніша»), потім попливли  колом. Щоб повернути ліворуч чи праворуч, згортали одне крило-вітрило. Кружляли у вальсі, наче на Віденському балу, вимальовували «вісімки» на озері. Понад годину тривала їхня гра.Наслідувати батьків пробували малята. Та куди їм там!.. Вони ще вкриті пухом. На кінчиках крил тільки ледь-ледь пробивається пір'ячко. Не хотів слухати їх вітер, не ніс на вітрилах...

* * *

Спостерігаючи за птахами, звірятами (навіть домашніми улюбленцями), ми, люди, часто сміємося, дивуємося, кепкуємо над ними, співчуваємо... Але майже ніколи не замислюємося над тим, що їхню поведінку порівнюємо з поведінкою людини, зі самим собою...І так завжди!

Тарас ЛЕХМАН

(Картинки з життя)

Цю історію розповіла мені родичка, працівниця відділення банку, в одному з обласних центрів Західної України. Переповідаю майже дослівно.

Розпочата Росією війна спричинила потік біженців, вимушених переселенців. Зокрема у Галичині, на Волині опинилися тисячі людей зі Сходу нашої держави, шукаючи прихистку на більш безпечних теренах. Але і тут інколи бомблять...

Завідувач відділення банку (назвемо її п. Олена) запримітила серед гурту вимушених переселенців молоду маму з трирічною донечкою. Родом вони з Луганщини. Випадково зустріла їх біля пункту реєстрації таких осіб. Сама запропонувала замешкати у неї. Адже проживає одна у чотирикімнатній квартирі. Чоловік помер. Діти з сім'ями мають власні помешкання. Старший син служить у ЗСУ. Не уникав призову! Так що тісно не буде.

Усе йшло, як кажуть, гладко. На те, що гостя спілкувалася виключно російською мовою, хоч добре знала українську, п.Олена не звертала уваги. Нехай собі... Щоправда, дитинка частенько прокидалася посеред ночі, плакала. Чимось була налякана. Пані Олена інколи сама бралася заспокоювати дівчинку. Не дивувалася, бо згадувала своїх дітей, як ті, маленькими, також часто плакали по ночах.

На день народження п.Олени зібралися найближчі друзі, прийшов дехто з рідні. У час війни не до гучних забав. Запросили до столу й квартирантку з дитинкою.

Під закінчення вечірки дівчинка знову розплакалася. Всі стали її заспокоювати, потішати. Потім мама взяла дитинку на руки й промовила:

- Не плач. Невдовзі прийде Путін і всіх нас визволить...

Господиня і гості заціпеніли...

Переселенка розпочала монолог (звісно, російською мовою):

- Хоч уже надивилася западенського телебачення, але я не вірю жодному слову вашої пропаганди. Це ваші бандерівські війська бомблять наші міста і села, вбивають мирних мешканців. А Путін їх, навпаки, захищає. Це не його ракети полетіли на Харків, Чернігів, Київ, Суми, на Східну і Південну Україну, а ваші. Ми хочемо «русского міра».

- Чому ж ви тоді втікали на Західну Україну, у «бандерівське кубло», а не в Росію? - запитав хтось з гостей. - Чому ж ті регіони, які наймасовіше голосували за проросійських політиків, тепер найбільше потерпають від того ж «русского міра»?

- Ви - багатші, вам краще живеться, ніж у Росії, - відрубала та. - Але я хочу, щоб Західна Україна, вся Україна була у складі Росії. Ми - єдиний народ! А потерпаємо через вас. Бандерівців потрібно ліквідувати!

Пояснювати щось переселенці було годі, тим паче «перевиховувати». Де її чоловік, батьки - нічого не розповідала, говорити на цю тему відмовлялася навідріз, або щось утаємничувала.

Господиня п. Олена застерегла:

- Такі слова, така агітація у час воєнного стану - кримінал. Все це прирівнюється до державної зради. Однак відповідати таки доведеться за українським законом. Ніхто з нас не буде доносити на вас у відповідні органи. Але це перше й останнє попередження! Бо приховування злочину - також злочин. Ніч переночуєте, за двері не виставлю. Завтра я сама допоможу звернутися вам у пункт переселенців чи то біженців. Там підшукають вам інше помешкання. Зрештою, вже розгорнуте спеціальне містечко для тимчасово переміщених осіб. Допоможуть зі садочком для дитини, для вас - з роботою.

...Так і сталося.

На щастя, що такі брутальні випадки поодинокі. Отож узагальнень та висновків з них робити не варто. Більшість мешканців визволених від російських окупантів міст і сіл дякують ЗСУ, волонтерам, схиляють голови перед полеглими українськими бійцями; переселенці дякують добрим людям, які надали їм прихисток.

Тарас ЛЕХМАН

Легеньким подихом своїм
Весна лани, гаї широкі полонила.
І землю, як втекла зима,
Теплом, дощами й квітами покрила.
Веселість, радощі і пісеньки дзвінкі,
І килимки зеленої травиці...
Ось крильцями шумлять пташки швидкі,
Джмелі збирають краплі-соковиці.
Я вибігаю вранці на зорі
Почуть весняні звуки в полонині.
Та раптом чую в полі трактори,
Їх невгамовне гуркотіння у долині.
Дивлюсь на схід, де стрічки золоті
Та дивний образ у рожевому відтінку.
Співає жайвір пісеньку дзвінку,
Струмки біжать в зеленому барвінку.
Віктор СІНЬКОВСЬКИЙ, м. Червоноград

Україно наша люба!

Ти у нас єдина! Слухай:

Міста, села і луги

Не захоплять вороги!

Ми є сильні, не здаємся,

Дружно всі ураз зберемся!

Будем лихо виганяти,

Ще сильнішими ставати.

* * *

Молюся за тебе, Україно,

Моя ріднесенька земля!

Я знаю: лихо переможеш,

З тобою правда є свята!

Ми злих загарбників здолаєм,

Повиганяємо все зло!

Бо сила наша у єднанні,

Бо в нас в серцях - лише добро!

Не віддамо нікому свого дому,

Квітучого, зі співом солов'я.

І знову заживем під мирним небом,

Засіємо пшеницею поля.

Єва ШУЛЬСЬКА.

Учениця 5-Б класу Червоноградської СШ №8,

слухач МАЛіЖ

Люблю анекдоти... Хоча зараз не до сміху. Росія розпочала війну проти суверенної миролюбної України. Та таки деякі з них не тільки звеселяють, дають можливість на мить «розслабитися», полишити погані думки, а й вселяють надію, оптимізм, підбадьорюють. Особливо люблю одеські анекдоти з їх вишуканим, витонченим, замислуватим гумором і водночас з глибокою іронією.
Один з них чув уже кілька разів від своїх друзів. Переповім:
- Рекламне оголошення у газеті. «Одеський металопереробний комбінат скуповує від населення російський військовий металобрухт (чорні і кольорові метали). Платимо ДОРОГО! Доставка - наша! Відразу розраховуємося готівкою! Телефонуйте...».
Власний коментар: не знаю, чи є в Одесі металопереробний комбінат, але в Україні вже вдосталь назбиралося російського військового металобрухту... Слава Українській Армії!
Почув і записав Маркіян ЛЕХМАН