Останні новини

 

 

13 травня – вшановують праведну дівицю, святу мученицю Гликерію, яку язичники стратили за сповідування Христової віри. Це сталося наприкінці ІІ століття, у часи правління імператора Марка Аврелія. Дівиця мужньо прийняла смерть, чим надихнула багатьох язичників стати християнами.

У народі, спостерігаючи за цим днем (власне, за погодою, змінами у природі), казали:

- Якщо Гликера проллє воду (випаде дощ), то на тривалу недобру погоду.

- Якщо Гликера виллє глек води, то не оминути біди; дощова погода встановиться надовго.

- Якщо на Гликерії добра трава, то корова додасть ще один глек молока.

- Рояться комарі і сухо – на тривалу теплу погоду.

- У Карпатах. Якщо на Гликери випаде сніг, замете сім доріг і ще вдарить мороз, тоді на врожай садовини не сподівайся.

- Мокра Гликерія – буде багато ранніх печериць.

- Цвіте багато фіалок – буде добре літо.

- Ознака доброї погоди на прийдешнє літо, коли цвіте багато конвалій.

- Травневі дощі оновлять природу, але якщо вони затяжні, то на негоже літо.

- Перед дощем замовкають соловейки і шпаки.

- Ластівки не літають, ховаються у гніздах – на грозу.

Тарас ЛЕХМАН

 

 

(Дещо з історії Провідної неділі)

Через тиждень після Великодня українці відзначають Томину (або ж Провідну) неділю.

У народі вона має назви Радуниця, Радовиця (від слова – радість), Проводи, Могилки, Гробки, Діди, Бабський Великдень… У цей день свято Воскресіння Христового триває. Тому замість скорботи і печалі, віряни христосуються з покійними родичами, адже ті перейшли в життя вічне. Відтак Провідна неділя ще називається Великоднем для покійних.

Традиція, насамперед, пов’язана з культом наших предків і виникла ще до хрещення Київської Русі. Тоді велику повагу віддавали покійним предкам навесні. Це були урочисті дні вшанування пращурів.

Як відомо, культ предків – один з важливих аспектів нашої духовної культури. Вважалося (і тепер вважають), що душі померлих родичів, знайомих, приятелів, друзів радіють, коли про них згадують та віддають пошану, тому благословляють своїх нащадків. З прийняттям християнства язичницька традиція знайшла паралелі з новим віровченням і тепер тісно пов’язана з Великоднем.

На Провідну неділю в Україні заведено збиратися всією родиною і відвідувати кладовище, ставити квіти, свічки та могили та, передусім, ревно молитися. У цей день не треба сумувати за померлими. Навпаки, потрібно вірити та радіти Воскресінню, перемозі життя над смертю.

Починаючи від Томиної неділі, у церквах відновлюються поминальні служби, яких не було під час Страсної та Світлої седмиць. На дев’ятий день після Великодня Церква закликає не скорбити, а згадувати про те, що Христос Воскрес, переміг смерть, затвердивши життя і загальне воскресіння.

Тарас ЛЕХМАН

 

10 травня – день Святого апостола Симона Зілота.

Загалом, це дуже давнє язичницьке свято східних слов’ян. Але із запровадженням християнства на Київській Русі воно було встановлене саме на його честь.

До свята Зілота дозрівають деякі лікарські трави. Тому традиційно цього дня знахарки (виключно жінки!) йшли до лісу збирати цілюще зілля. (Тут ототожнюються слова «Зілота», «зілля»). Заготовляти чудодійні рослини слід «правильно»: спочатку перед рослиною стати обличчям до сходу сонця, а потім обернутися на захід і зірвати рослину, супроводжуючи усі дії певними примовляннями. Їх знатні знахарки нікому не розголошували, лише усно передавали своїм надійним послідовницям. Часто це було родинне ремесло і табу. І тільки тоді, як вважали знахарки, зібране зілля та ще й належно засушене і збережене стане помічним. Ще одна умова: збирати зілля потрібно до того, як впала роса, бо опісля воно вже не матиме лікувальної сили.

Повернувшись з лісу з цілющим добром, знахарки спільно сідали до святкового столу. Увечері влаштовували купіль. У воді запарювали частку зібраних трав.

Народні прикмети:

- Якщо на Симона Зілота багато болота (падає дощ), то дощова погода збережеться надовго.

- Сухий Симон Зілота – на тривалу суху погоду.

Тарас ЛЕХМАН

 

 

На перший четвер після Воскресіння Христового припадає так званий Навський Великдень – свято мерців. («Нав» від старослов’янського – «мрець»).

За давніми віруваннями, у цей день вони виходять зі своїх могил, стають дуже небезпечні, на них не впливають ні хрест святий, ні молитва. Мерці не чіпають тільки тих, хто облився свяченою водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонялося у цей день називати душі «мерцями», «покійниками», тільки іменами. У помешканнях запалювали свічку або лампадку і ставили на підвіконня, щоб душі легше знайшли дорогу, на столі залишали для них коливо – поминальну страву.

Про Навський Великдень побутує безліч  переказів. Опівночі тієї доби на звуки труби або дзвона, що б’є тричі, мерці стають з могил і прямують до місцевої церкви. Попереду – священик, також померлий. Він виголошує молитву, після чого двері церкви самі відчиняються. Увесь померлий люд увіходить до храму і смиренно слухає відправу. Біля вівтаря стоять принишклі померлі діти, тримають у руках запалені свічки й крашанки, набиті клоччям. (Клоччя символізує потойбічний світ померлих). Після служби всі христосуються і виходять з церкви. Виголосивши проповідь, священик також виходить з храму і через молитву зачиняє його двері. Все дійство має відбутися до третіх півнів, бо інакше мерці не повернуться до своїх могил, а будуть блукати світом аж до наступного Навського Великодня.

Звісно, живим спостерігати за такими дійствами не можна!..

Тарас ЛЕХМАН

 

Великдень – найвеличніше християнське свято, яке належить до весняного циклу і приурочене Воскресінню Ісуса Христа. Воно завжди припадає на неділю.

З давніх-давен в Україні побутувало повір’я, що на Великдень «сонце грає». (Навіть, якщо воно сховалося за хмари, все ж по-своєму усміхається людям і також радіє Великодню). На Гуцульщині, побачивши схід сонця, селяни кланялися йому, хрестилися, нашіптували молитви, а діти плескали в долоні. Очевидно, це відгомін язичницьких поклонінь нашому Небесному Світилу.

У цей день усі неодмінно йшли до церкви на урочисту відправу – заутренню. Після закінчення Літургії святили паски, яйця, крашанки та писанки, сир, ковбасу, шинку, сіль, хрін.., тобто все, що принесли у великодніх кошиках. Потім вітали один одного зі святом словами: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!», обнімалися (христосувалися), обмінювалися писанками та крашанками. Тепер при вітанні нерідко додають: «Воскресне й Україна!».

За обіднім столом збиралася вся родина. Адже Воскресіння Христова – це, насамперед, родинне свято.

На Великдень безупинно дзвонили дзвони в усіх церквах. Кожен старався сам вдарити у дзвін, бо, за віруваннями, це приносило щастя, врожай, добробут, а, головне, відганяло лихого, адже через нього всі негаразди. Найчастіше «дзвонарями» ставала малеча.

Діти гралися в «набитки» - били крашанками одна об одну, міцно тримаючи їх у долоні. Чия крашанка не луснула – той виграв, або той «мудріший». Катали крашанки по землі, змагалися, чия далі закотиться.

Для християн цей день був особливо радісним за Воскреслого Господа. Ісус Христос переміг смерть Своїм Воскресінням, відкрив таїну Вічного Життя, зрештою, змінив світогляд людей, вселив у їхніх серцях надію на Спасіння.

Найпоширенішими дійствами серед молоді були ігри на церковному подвір’ї з гаївками та веснянками, вітальними Воскреслому Господу піснями, «кривими» танцями, «жучками», «голубками»…

У понеділок і вівторок продовжували святкування. Якщо неділя присвячувалася родині, то в інші дні вже ходили один до одного в гості. Діти і молодь обливалися водою: у понеділок – хлопці дівчат, а у вівторок – навзаєм.

З Великоднем пов'язаний обряд посвіту. Це старовинний засіб освітлення кімнати. До стелі підвішували конусоподібний лляний мішок, під яким прикріплювали решітку, де горіла лучина. Посвіт мав не лише практичне значення, а й був оберегом родинного вогнища, сімейного затишку.

У деяких містах і селах безпосередньо у самий Великдень на цвинтарях починалися відправи за померлими.

Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.