Останні новини

За давніх часів наприкінці лютого наші предки вшановували Колодія — язичницького бога шлюбу та кохання, опікуна подружніх пар. Такі функції ще виконувала богиня Лада...

Найчастіше на Масляну на майдані села чи міста ставили глиняну або дерев'яну статую цього божества, яку дівчата й парубки прикрашали паперовими квітами, кольоровими стрічками, а потім водили навколо неї хороводи з піснями, танцями та жартами.

У цей день жінки жартома “карали” тих молодих парубків, які протягом року не знайшли собі пари та не одружилися. Бо такий закон природи: все має бути в парі! Тим, хто не знайшов нареченої, чіпляли до ноги дерев'яну колодку, яку виготовляли спеціально для цього обряду, обплітали її стрічками, прикрашали штучними квітами, як і самого Колодія. Таку “почесну відзнаку” парубок повинен був волочити за собою “під сміх людський і кепкування”, допоки не дасть відкупного — не почастує жінок, і то щедро!

Жарти жартами, але обряд мав і виховне значення: змушував парубка замислитись над продовженням свого роду. Отож, шукай наречену!

До речі, ім'я язичницького Колодія згадується у давніх народних обрядових піснях.

Серед язичницьких богів, у яких свято вірили і ревно їм поклонялися наші предки — східні слов'яни, зустрічаємо ім'я Сварога — одного з найвеличніших у політеїстичному пантеоні.

Це бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду (ще одного божества), небесний коваль, який викував Світ (той же Всесвіт). Він, за давніми повір'ями, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім'ї. За давніх часів зображувався лише символічно, бо був збірним образом для всіх богів-місяців, але пізніше його змальовували з топірцем у золотих руках або з молотом у небесній кузні. Його величали епітетом “прекраснорукий”, тобто бог-митець. Саме від цього образу, на думку деяких лінгвістів, походить вислів “золоті руки” (чи “майстер на всі руки”, хоча такі визначення не зовсім тотожні), яким величають вмілого, досвідченого майстра.

Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також батьком зодіакальних сузір'їв, що отримали назву Сварожичів. До речі, давня чеська книга “Мати Слів” перекладає ім'я Сварог словом “зодіак”.

Наші давні предки — східні слов'яни-язичники вельми поважали Числобога, тобто бога чисел, бога часу. Без нього, вважали, можна будь-коли, будь-якої миті втратити лік, і то назавжди, навіть “зникнуть день і ніч, не буде ні дня, ні ночі”. Отож їхня філософія стверджувала, що без часу не можна жити.

Числобог зображувався у вигляді статуї з двома обличчями: сонця й місяця. Сонце на небі показує денний час. За тим, як воно високо піднімається або сідає за обрій, можна визначити, чи це ранок, чи це день, чи це вечір. Так само за місяцем і положенням зірок (сузір'їв) на небі можна визначити нічний час.

За народними переказами, у давньому Києві був храм Числобога. Перед храмом росли дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними волхви визначали, котра година. Зрештою, не так вже й потрібно було послуг волхвів, адже наші предки - ледь не кожен з прадавніх українців - добре зналися (нехай, навіть, на побутовому рівні) на травах, квітах, тож самі визначали час за їхньою поведінкою.

Східнослов'янський Числобог тотожний давньогрецькому Кроносу і римському Сатурну. В античні часи їхні свята починалися 17 грудня і тривали протягом тижня. В Україні Числобога вшановували в дні зимового сонцестояння — 21-22 грудня, коли припадала найдовша ніч у році. Опісля сонце щоразу додає більше світла і чимраз продовжує день аж до 22 червня.

Того дня Станіслав Потоцький завітав до Сушицького хутора, щод неподалік Кристинополя. Там він познайомився з вродливою, тендітною, мрійливою Гертрудою, зі збіднілого роду Комаровських, герба Корчак. Потім часто, ніби їдучи на полювання, Станіслав виривався із свого сірого палацу і мчав до коханої.

- Як ти, Гертрудо? - запитував юнак.

- А як може бути без тебе? - відповідала запитанням дівчина. - Коли ж ми могли б бути разом, - зітхала вона.

- От побачиш, що будемо. Я ні з ким не буду, окрім тебе.

Без нашого небесного світила — Сонця не було б життя на землі. Ще пращури українців слов'яни-язичники вважали його живою істотою і всіляко поклонялися йому.

За народними повір'ями та легендами, сонце — цар неба, який вдень освітлює та зігріває  всю землю, а вночі ховається за землею, обходить її і на ранок з'являється на сході.

Сім'ю сонцю складають місяць і зірки. Воно — велике коло або колесо. Коли сонце йде по небу, то в нас у цей час буває день. Коли ж воно опускається донизу, то його можна дістати рукою. Нарешті сонце ховається за гору і тоді у нас настає ніч. Пройшовши попід землею, сонце знову приходить до нас, але вийти звідти самотужки не може. Його, вважали, викочують чорти. Однак своїм сильним жаром сонце спалює їх велику кількість.

- Сонце живе в морях і звідти виходить, - розповідає ще одне народне повір'я. - При сході сонця величезна кількість чортів піднімає його палями, оскільки вночі в морях і річках нечестиві не можуть жити, бо там знаходиться сонце.

Також вірили, що сонце виходить з-під земля й біжить по поверхні невидимого неба, заходить у землю та впродовж цілої ночі здійснює свій шлях під землею.

Затемнення сонця від того, що крилаті вовкулаки хочуть з'їсти його. Не слід спати, коли затемнення, бо можна не встати.

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.