Ростуть у нас квіти — братики. Їх ще називають іван-та-марія, брат-і-сестра. Колись, за легендою, вони були людьми, братом і сестрою, які так і звалися — Іван та Марія. Не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніхто їх не приймає до смерті...

Ходім, сестро, в темний ліс,

Нехай же нас звір поїсть...

А ліс каже: не прийму,

А звір каже: вижену!..

Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати.

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на весь світ!..

У давньому українському фольклорі, а згодом і не без впливу християнства, апокрифічних легенд та переказів, осика зазнала недоброї слави. Вона вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда, який запродав Ісуса Христа. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітряну погоду тремтіння листя осики. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі, бо в такій оселі поселиться лихо.

Водночас осику використовували як один з найбільш надійних оберегів від відьом, упирів, іншої нечистої сили. Так, справді, вдавалися до марновірства наші пращури, навіть нехтували церквою... Наприклад, щоб уберегти молочну корову від посягання відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палиці можна було примусити відьму знову обернутися твариною, повернути свій справжній вигляд. (Часто, за уявленнями, це була чорна кішка). Аби упир не міг вийти зі своєї могили, в неї уночі при  повному місяці вбивали осиковий кілок. Вдавалися до інших магічних дій, щоб “втихомирити”, “приструнити” упиря.

Так само вважали, що для припинення довготривалої засухи в могилу самогубця треба вкопати (але не вбивати!) кілок із осики і полити його водою. (Ні, щоб йти до церкви, молитися і просити у Всевишнього дощу...). З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Тільки  не вдавайтеся до марновірства! Це — гріх! Все сказане — це лише розповідь про один з давніх пластів нашої культури, і не більше!

Насправді, осика не така вже й погана. Її біла, м'яка й міцна деревина використовується для виготовлення фанери, діжок, у сірниковій промисловості. Це один з найкращих матеріалів для виготовлення штучного шовку. Бруньки та кору осики здавна застосовували у народній медицині для лікування різних хвороб. Осика — це й цінна сировина для фармацевтики...

Тарас ЛЕХМАН

Як це не парадоксально звучить, але чорт — один з найпопулярніших персонажів української демонології, фольклору, а після прийняття християнства — ще й апокрифічних легенд. Він завжди уособлює ворожі людині сили. Ще його називають — біс, диявол, дідько, люципер, сатана, лихий, щезник, злий... Аби не згадувати чорта, то казали — той. “Це той натворив”.

Чорт у народній уяві виступає одночасно зооморфною й антропоморфною істотою, тобто — і тварина, і людина... Розумій, як хочеш. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козячі роги, кігті на руках і копита на нижніх кінцівках, інколи курячі ноги або крила кажана, собача морда чи свиняче рило. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Інколи чорта уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах.

Звичайне помешкання чорта — млин, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції чорта досить широкі (але обмежені, бо хоч він сильний, лукавий, підступний, але не всесильний): він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини і прикрі вчинки. Особливо страшний він для нехрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з чортом можна укласти угоду та найняти його на службу, але тільки тоді, коли закладеш йому свою душу. Такі угоди, як правило, укладали вночі на перехресті доріг, а підписували кров'ю з мізинця.

Детальніше:“НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ ЧОРТ, ЯК ЙОГО МАЛЮЮТЬ...”

У новочасній літературі, як і в минулому, з'являється чимало легенд, переказів апокрифічного характеру, морально-богословських притч, які стають народними. Хоча, безперечно, вони мають яскраво виражене авторство, навіть, якщо ми й не знаємо імені письменника. Втім, погодьтесь, джерела для написання такого твору він черпав з народних уст. Ось притча про трьох приятелів людини, яка помирає.

... Був чоловік, який мав трьох приятелів: гроші, жінку і добрі діла.

Помираючи, він прощається з ними і каже до грошей:

- Бувайте здорові, бо я помираю!

А вони до нього:

- Прощавай, приятелю! Коли ти помреш, ми запалимо свічку за упокій твоєї душі.

Жінка при прощанні обіцяє провести його в останню путь на цвинтар.

Підходить третій приятель — його добрі діла.

- Прощавайте! - каже вмираючий.

Ті відповідають:

- Ні, не прощавайте, і навіть не до побачення, бо ми не розлучаємося з тобою. Доки ти живеш — ми з тобою; а по твоїй смерті ми будемо разом з тобою до Вічності.

Чоловік помер. Гроші запалили свічку, жінка провела його в останню путь на цвинтар, а добрі діла пішли з ним на Божий Суд.

Отож, творімо добрі діла!