Останні новини
28 березня 2024
25 березня 2024

У Карпатських горах один відважний парубок-мисливець покохав дівчину. Цьому позаздрила Зла Чаклунка і перетворила дівчину на зозулю.

До яких мольфарів, чаклунів, ворожбитів, знахарів тільки не звертався парубок, аби ті знову перетворили зозулю на дівчину, жоден з них не міг зняти прокляття, навести відворот, а Зла Чаклунка й слухати про це не хотіла.

У розпачі парубок звернувся до Господаря Лісу — Лісовика, щоб допоміг. Однак і Лісовик нічим зарадити не зміг. Тоді запропонував парубкові перетворити і його на зозулю-самця. Той погодився. Лісовик так і вчинив.

Відтоді парубок літає по лісу за дівчиною-зозулею і голосить: “Ку-ку, ку-ку!..”

 

І справді, у зозулі кує тільки самець.

Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...

У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.

Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.

Перед тим, як вести Ісуса Христа на Голгофу, де мали Його розіп'яти, шукали дерево, з якого можна було б зробити хрест. Надибали на сосну. Але вона не годилася для виготовлення хреста, надто ненадійна...

З тих пір Бог поблагословив сосну, що вона стала вічно зеленою. А насіння її шишок — символом родючості і плодючості. Тому, готуючись до весілля, печуть солодке печиво у вигляді шишок. Його дарують молодятам, роздають усім гостям, пригощають ним випадкових перехожих.

Ростуть у нас квіти — братики. Їх ще називають іван-та-марія, брат-і-сестра. Колись, за легендою, вони були людьми, братом і сестрою, які так і звалися — Іван та Марія. Не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніхто їх не приймає до смерті...

Ходім, сестро, в темний ліс,

Нехай же нас звір поїсть...

А ліс каже: не прийму,

А звір каже: вижену!..

Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати.

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на весь світ!..

У давньому українському фольклорі, а згодом і не без впливу християнства, апокрифічних легенд та переказів, осика зазнала недоброї слави. Вона вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда, який запродав Ісуса Христа. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітряну погоду тремтіння листя осики. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі, бо в такій оселі поселиться лихо.

Водночас осику використовували як один з найбільш надійних оберегів від відьом, упирів, іншої нечистої сили. Так, справді, вдавалися до марновірства наші пращури, навіть нехтували церквою... Наприклад, щоб уберегти молочну корову від посягання відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палиці можна було примусити відьму знову обернутися твариною, повернути свій справжній вигляд. (Часто, за уявленнями, це була чорна кішка). Аби упир не міг вийти зі своєї могили, в неї уночі при  повному місяці вбивали осиковий кілок. Вдавалися до інших магічних дій, щоб “втихомирити”, “приструнити” упиря.

Так само вважали, що для припинення довготривалої засухи в могилу самогубця треба вкопати (але не вбивати!) кілок із осики і полити його водою. (Ні, щоб йти до церкви, молитися і просити у Всевишнього дощу...). З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Тільки  не вдавайтеся до марновірства! Це — гріх! Все сказане — це лише розповідь про один з давніх пластів нашої культури, і не більше!

Насправді, осика не така вже й погана. Її біла, м'яка й міцна деревина використовується для виготовлення фанери, діжок, у сірниковій промисловості. Це один з найкращих матеріалів для виготовлення штучного шовку. Бруньки та кору осики здавна застосовували у народній медицині для лікування різних хвороб. Осика — це й цінна сировина для фармацевтики...

Тарас ЛЕХМАН

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.