(Народні повір'я)

Доля (талан, фатум) — з-поміж інших трактувань, це ще й фантастично-поетичний образ, який у прадавній міфології українців ототожнювався зі щастям і виступав антиподом лихої долі, недолі, нещастя.

Найчастіше доля змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля — приємна на вигляд, чепурна, а лиха — заспана, запухла, невмита, словом — неряшниця.

За народною уявою, кожна людина має свою долю, яка фатально визначає її вік, благополуччя, добробут та інше. Під якою планетою та в яку годину (добру чи лиху) народилася людина (такі “таємниці відали у східних слов'ян волхви) — така її доля. Тож сприймалася вона не як божество, а як двійник людини, її невидима тінь.

Детальніше:ОХ, ТИ Ж, ДОЛЕНЬКО-ДОЛЕ...

У Карпатських горах один відважний парубок-мисливець покохав дівчину. Цьому позаздрила Зла Чаклунка і перетворила дівчину на зозулю.

До яких мольфарів, чаклунів, ворожбитів, знахарів тільки не звертався парубок, аби ті знову перетворили зозулю на дівчину, жоден з них не міг зняти прокляття, навести відворот, а Зла Чаклунка й слухати про це не хотіла.

У розпачі парубок звернувся до Господаря Лісу — Лісовика, щоб допоміг. Однак і Лісовик нічим зарадити не зміг. Тоді запропонував парубкові перетворити і його на зозулю-самця. Той погодився. Лісовик так і вчинив.

Відтоді парубок літає по лісу за дівчиною-зозулею і голосить: “Ку-ку, ку-ку!..”

І справді, у зозулі кує тільки самець.

Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...

У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.

Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.

Детальніше:МАГІЯ ВОГНЮ

Перед тим, як вести Ісуса Христа на Голгофу, де мали Його розіп'яти, шукали дерево, з якого можна було б зробити хрест. Надибали на сосну. Але вона не годилася для виготовлення хреста, надто ненадійна...

З тих пір Бог поблагословив сосну, що вона стала вічно зеленою. А насіння її шишок — символом родючості і плодючості. Тому, готуючись до весілля, печуть солодке печиво у вигляді шишок. Його дарують молодятам, роздають усім гостям, пригощають ним випадкових перехожих.