Визначну роль у національно-духовному та культурному житті українців у XVI — XVIII століттях відіграли братства — національно-релігійні й ремісничі організації міщан і селян, які найбільшого поширення набули в містах, містечках, а згодом й у великих селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд братств існував і на Лівобережній Україні.

Виникли вони у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску з боку Польщі. У 60-тих роках XVI століття широку діяльність розгорнуло Львівське братство; близько 1615 року було засноване Київське, а у 1617 році — Луцьке братство.

Міські братства стали аналогічним утворенням до цехових корпорацій (за ними також закріпилася назва — братства) і мали свої статути. У спеціальних братських домах (здебільшого збудованих на власні кошти) відбувалися сходи братчиків, обговорювалися спільні нагальні справи, чинився суд, збирали внески і пожертви, влаштовували колективні обіди тощо.

Детальніше:БРАТСТВА: ОПЛОТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Для кожної сім'ї урочиста мить — поселення в нову хату. А як відзначали новосілля у давнину?..

На жаль, сьогодні зовсім небагато збереглося від такого колись розмаїтого на самобутні дійства обряду, які так чи інакше характеризували давню українську народну культуру. Втім, не слід звертати серйозної уваги на деякі перестороги.

Лише подекуди сучасне новосілля починається з того, що господарі за ніч до цієї події залишають у новій хаті кота або півня. У далекому минулому першим у хату навіть вводили коня, щоб засвідчити, яка вона добротна, міцна, простора. Наступного дня, коли вже все готове до переходу в новий дім, старші члени сім'ї беруть у руки ікону, вишитий рушник з хлібом-сіллю, миску з житом, пшеницею, у кишені — неодмінно гроші і входять до хати. Літній чоловік (батько молодих господарів новозбудованого помешкання, а за його відсутності — хресний батько, хтось із родичів) іконою благословляє на всі боки нове помешкання, після чого залишає її на покутті. Вийшовши на вулицю, він благословляє сім'ю на щасливе життя з Господом Богом в новій хаті. Опісля молоді беруться за кінці рушника, і той, хто благословляв, заводить їх у нове житло. За ними заходять родичі та сусіди. Літня жінка посипає всіх зерном, бажаючи щастя і достатку в новому домі.

Детальніше:НОВОСІЛЛЯ

Куток в українській селянській хаті, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього, зване покутем, вважалося в народній духовній традиції ледь не святим. Чим же воно заслужило такого особливого “статусу”?..

Не дивно! Адже тут зберігалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої сімейної культурної цінності, навіть — реліквії. На покуті був так званий “божник”, де стояли ікони, мати у хаті які вимагав церковний звичай: Ісуса Христа, Богородиці, Пресвятої Трійці, Миколая Чудотворця, Святого Юрія, Пантелеймона-Цілителя та ін. Біля них завжди горіла лампадка.

В окремих етнографічних регіонах України покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими польовими, лісовими квітами, лікарськими травами. Останні, як вважали, набували під іконами ще більшої чудодійної сили. Тут неодмінно стояли й посудини з освяченою водою.

Детальніше:ПОКУТЬ — ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ У ХАТІ

Найскладніша стадія розвитку головних уборів українських дівчат, яка мала доволі значні територіальні відмінності, - звиті вінки.

Наприклад, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів звитого вінка поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших етнографічних регіонах України (зокрема на Поділлі) “квітчалися” в протилежному напрямку.

У звичайному чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Виготовляли його з різних живих квітів — чорнобривців, волошок, польового маку, барвінку, жоржин або зі штучних паперових квітів, прикрашених сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

Детальніше:ЗВИТІ ВІНКИ