Третя декада липня у Східній Галичині (і, звісно, у нас на Сокальщині) символізувала розпал жнив, які б мали завершитися до свята Бориса і Гліба (6 серпня), бо інакше «будеш без хліба». Це вже опісля справляли обжинки.
У давніші часи єдиним знаряддям для збирання хліба були коса і серп. Працю розпочинали урочисто, після спільного молебню у церкві. А потім – на полі з’являлися чоловіки у широких білих штанях, лляних сорочках, з брусками (ними підточували коси) за поясом і самими косами. Мали коси ще й про запас.
Дівчата, молодиці, господині виходили на поле зі серпами. Важка праця! Та ще й під пекучим сонцем!.. Але встигали співати жнивних пісень. А що вже мовити, коли поверталися увечері додому…
Дожинаючи нивку, женці залишали трохи незжатих стебел Спасові на «бороду». (Спас – у дохристиянські часи вважався богом врожаю). На Поліссі її називали «перепелицею». Вона мала стати останнім притулком для цього птаха. На Волині такі «бороди» називали «козою».
Цікавий звичай побутував на Чернігівщині. Біля «бороди» клали окраєць хліба, щіпку солі і все це скроплювали освяченою водою. Парубкам навіть радили пролазити попід таку «бороду», щоб були багатими, взяли за дружину роботящу дівчину.
За язичницькими віруваннями східних слов’ян, жнивна «борода»- пожертва богам, які опікуються врожаєм. Тож аналогічно залишали на деревах і кілька плодів садовини. Грибники першого знайденого гриба також дарували їм.
Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ,Тарас ЛЕХМАН