Є цікаве народне оповідання про зиму. Зима — це стара велика й груба баба. У неї кров біліша, ніж маслянка, хоч на обличчя вона й рум'яна. Голова в неї велика, замість волосся звисають бурульки; брови — то крижинки, а вії — довгі сніжинки. Ніс — кістяний, а сама вона завжди холодна. Вуха — віхті соломи.

Зима одягнена в лахміття, хоч для неї холод - як для нас тепло. Ми боїмося холоду, а вона боїться тепла. Ми хворіємо, коли застудимося на холоді, а вона, Зима, хворіє від тепла.

Баба Зима всім і всіма верховодить. Її чоловік - Мороз, але він робить те, що наказує йому Баба Зима. Жінка Сніговія - то Завірюха. Сніговій же доводиться сином Бабі Зимі. Він щедро сипле снігом. Донька Завірюхи і Сніговія - Метелиця. Завірюха витанцьовує, коли їй накаже Баба Зима. Метелиця збирає всі зимові сили, й усі разом «метуть метелицю» - танцюють. Онуки Баби Зими - вітри-сніговії та приморозки. Вони також у цілковитому послуху своєї Баби Зими.