* * *
Скільки способів мовчати
Розкажи, бо я знаю один.
Скільки істин ти можеш взанти
У сплетінні життєвих судин.
Люди ділять життя на фрагменти,
Грають ним, жонглюють словами
І в потоці цієї ленти
Залишається тиша між нами.
* * *
Про Самотність Я часто пишу,
Про тендітність зап'ясть і рук,
Про осанку її струнку,
Про її особливий стук,
Як приходить вона у дім,
І як знає, де в мене чай,
Я її пригощаю усім,
Наче вдома вона, нехай.
Споглядаю, буває засне,
Вся чарівність її у тому,
Вона знає справжню мене,
Відчуває мою перевтому.
Ми удвох мовчимо в унісон
І удвох закреслюєм вчора.
Вона чує мене нутром,
Приміряє роль прокурора.
Вона жінка зваблива, п'янка,
Якщо вкусиш, захочеш знову.
Її сутність в'язка і глевка,
Не заводь ти із нею розмови.
* * *
Голих стін овіяна самотність,
Все поступово гасне у вечірній млі,
У мрій сьогодні знову мілководність,
У слів - безмовність, а чому б і ні.
А небо ллється в'язкістю гуаші,
Все сушня темрява обволікає світ,
І вже не видно дна цієї чаші,
Дверей у душу, вікон чи воріт.
Дві пари віч, що хочуть глибини,
Але вуста побляклі і безмовні.
Мене, прошу, ти спрагло зачерпни,
Але думки відкинь усі гріховні.
* * *
1. Осінь золотом вкривала дні
І налила мудрість у чашу,
Не говори зайвих фраз мені,
Я їх солодом не прикрашу.
Мінялись дати в календарі,
І різні нам зустрічались люди.
Одні, мов Всесвіт, а інші - пусті,
Життя писало свої етюди.
Приспів:
У полоні своїх гріхів,
Бути чесним собі зумів,
Хоч не раз на дорозі життя
Спотикався об камені я.
Я горів, але все ж не дотлів,
І гартуючись, наче сталь,
Карбував я свою скрижаль.
2. Ми вже без масок, для чого гра,
Мовчати зараз дорожче всього.
Ця тиша краща за всякі слова,
Дає збагнути хто ти? й для кого?
Достатньо гнатись не знаю куди,
Шукати істин, яких немає?
Осіннє листя засипле стежки,
Якими я доходив до краю.
(Приспів).
3. І коли холод торкнеться долоні,
І в порожнечу провалиться вечір,
Цілунками ТИ засиплеш скроні
І обіймеш крильми мої плечі.
На рубежі помахаю літам.
І мить всміхнеться, як вмієш лиш ти.
Я за усмішку цю душу віддам,
Лише у зиму зі мною піди.
* * *
Не зови мене у свої сни,
У свою одвічну порожнечу,
не морозь квітучої весни,
бо я все таки планую втечу.
Не тримай мене у холоді очей,
ти давно у осені в полоні,
не торкайся до моїх плечей,
обпікають боляче долоні.
Ти на грай мелодій для жалю,
Відпусти, бо ж треба відпустити,
Чуєш, серце, я тебе молю,
Птах не може у неволі жити.
Наталія КІЧУН-ЛЕМЕХ, член Української асоціації письменників, керівник Червоноградського відділення МАЛіЖ