(З фенологічного щоденника)

Щойно минуло Стрітення (15 лютого). До справжньої весни ще далеченько. Але вже кілька днів поспіль насолоджує людей тепла погода. Буває, що вночі припече морозець, та вдень, як тільки сонечко підніметься вище, від нього і сліду не залишиться. Весна?.. Не весна?.. Годі й думати.

На лузі якось невчасно розпустилася верба (невеликий кущик), одна-єдина з-поміж своїх сестер. А тут півсотні таких кущів. Ті не поспішають «спалахнути» бруньками. Ота єдина мочить ніженьки-коріннячка у прохолодній воді з талого снігу і красується. Хоч би що! Всім на заздрість!

Кажуть, що верба весну відчуває, закликає її... А, може, це весна вербу розбудила... Не розберешся у витівках Природи.

- Чому ж твої сестри ще сплять?

Мовчить, не відповідає.

Здогадуюся, що хтось першим має привітати юну пору року - чарівну Весну. Отож і випала їй така місія.

Тішать око сірі пухнасті котики  вербові. Торкнешся їх, а враження, що вони ось-ось замуркочуть до тебе, схочуть розповісти про щось приємне, повідати якісь таємниці, невідомі нам, людям, попросять молочка... Милуюся ними і також тішуся.

Добре, що ніхто з людей сюди не навідується. Глухе місце! А то б неодмінно набрали вербових гілочок з котиками на весняний букет, понівечили, поламали... От і пропала краса...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів