Останні новини
25 березня 2024
24 березня 2024

«ГОРИТЬ ПАМ’ЯТІ СВІЧА…»

Ніна ОСЬМІРКО: ВРАЖЕННЯ І РОЗДУМИ

У квітні-травні 2015 року світова громадськість відзначатиме 70-ліття визволення в’язнів фашистських концтаборів і 70-ліття Перемоги над фашизмом.

***
Десять років тому (у 2005-му), з 8 по 19 квітня, мені поталанило побувати в Німеччині на урочистостях з нагоди 60-річчя визволення в’язнів фашистських концентраційних таборів. Отож, Шановний Читачу, вважаю своїм громадянським обов’язком розповісти про те, що побачила власними очима, і чого не могло приснитися навіть у найстрашнішому сні.

***
У нашому місті Червонограді проживає колишній в’язень концтаборів Бухенвальд (табірний номер 2949) та Заксенхаузен (табірний номер 105105) Петро Федорович Міщук. Саме він отримав від німецьких організаторів запрошення взяти участь у цих пам’ятних заходах. Як учитель іноземних мов, я люб’язно погодилася супроводжувати Петра Федоровича і бути його перекладачем.

***
9 квітня ми прибули в Берлін. Звідтіля потягом дісталися до чудового краю – Тюргінії. Місто Веймар розташоване в надзвичайно мальовничій місцевості. Тільки серед такої чарівної природи могли з’явитися на Світ Божий Гете, Шіллер та багато інших талановитих людей. Але як саме там, серед таких вражаючих краєвидів, міг з’явитися Бухенвальд зі своїми численними філіями?!.

***

Гора Естерсберг знаходиться неподалік Веймера. У липні 1937 року на ній побудували концентраційний табір Бухенвальд. Спочатку туди відправляли противників нацистського режиму, злісних злочинців, які вже раніше мали судимості, євреїв, свідків Єгови і гомосексуалістів. З початком Другої світової війни сюди почали доставляти людей з інших країн Європи, окупованих Німеччиною. При звільненні табору з’ясувалося, що 95% полонених були не німцями.

Особливо після 1943 року працю чоловіків-в’язнів Бухенвальда і його 136 філій, а з осені 1944 року і працю жінок та підлітків, нещадно експлуатували у військовій промисловості.

У цьому таборі відбувалися масові вбивства полонених, проводилося безліч медичних експериментів.

На початку 1945 року табір став кінцевою станцією для ешелонів з евакуйованими в’язнями з Освєнціма і Гросс-Розена. Незадовго до звільнення, командування СС намагалося евакоювати і цей табір. Тож фашисти погнали 28 тисяч в’язнів маршем смерті. Однак близько 21 тисячі, серед них – понад 900 дітей і підлітків, таки залишилися в таборі. Очевидно, німцям не вистачало ресурсів для конвою.

11 квітня 1945 року частини 3-тьої армії США підійшли до Естерсбергу. Есесівці повтікали, а в’язні із підпільної організації опору відкрили табір визволителям із середини. Бувалих вояків-американців, не вельми сентиментальних, опанував жах від побаченого.  Декому з них годі було стримати сльози.

У цьому таборі загинуло понад 50 тисяч людей.

***
…Широченний апельплац розкинувся переді мною. За плечима – брама, на якій надпис: «Кожному своє». Невеличкими пам’ятничками позначено місця, де колись розташовувалися бараки. Їх тут так багато!..

***
Холодний вітер пронизує наскрізь. Чомусь він постійно міняє свій напрямок, то крутить-вертить, перетворюючись на вихор, то враз дме з усіх сторін.

Озираюся на браму – і мурахи пробігають по спині. Стає моторошно. Як добре, що ці двері не зачиняться за мною назавжди!

Група рептортерів іде слідом за нами. Їх зацікавило справжнє табірне вбрання колишнього в’язня, а тепер мого гіда П.Ф.Міщука.  Він розповідає про кожний клаптик землі на цьому, политому кров’ю і слізьми, апельплацу. Все детально перекладаю репортерам.

Ось ревір (лікарня), звідкіля вихід був майже завжди один – у піч крематорію. Стопв, на якому підвішували в’язнів. Возик, на який складали, мов поліна, тіла мертвих і підвозили до того ж таки крематорію…

А ось і саме пекло. При вході – меморіальна дошка, яка свідчить, що саме тут було страчено Ернста Тельмана, і гора живих квітів.

***
…Тут все навіює страхом… Страшні кімнати, страшні печі з відкритими, мов пащі якихось страших звірюк-монстрів, дверима… Мороз іде по шкірі. Терпнуть руки і ноги. Сльози течуть струмками. Біль і… ненависть до катів наповнюють моє серце.

Не витримую і виходжу до сусіднього приміщення. Тут лазня, звідкіля в дерев’яному ящику підвозили до печей крематорію вбитих людей. Кімната для катувань. Надзвичайно страшне і сумне місце. Молюся про себе «Отче наш» і виходжу з приміщення.

***
…До моєї куртки прищіплена карточка, на якій зображено колючий дріт і метелика. Тепер я добре розумію, що то значить. Пізніше, в розмові з колишнім в’язнем з Донецька, що також прибув на пам’ятні заходи, почула: «В той час я заздрив метеликам, які вільно могли перелітати за той колючий дріт…».

***
На урочистості (радше сказати, що на захід-реквієм) до Бухенвальда прибуло 300 колишніх в’язнів з 26 країн світу. 11 квітня відбувся велелюдний мітинг. Серед різнокольорових полотен видніється і наш український прапор. Навпроти – душпастирі, миряни різних церков, конфесій, представники різних партій, молодіжних організацій. Кожен читає свою молитву, своєю мовою, але душі загиблих чують кожного. Прибули також працівники посольств і самі посли, офіційні особи Німеччини на чолі з Канцелером Герхардом Шредером.

Один за одним лягають вінки до меморіальної плити. Саме на цьому місці, на плацу для шикування в’язнів, 19 квітня 1945 року ті, що залишилися живими, дали клятву Бухенвальда.

Сльози градом котяться з очей; всі присутні, мов заціпеніли. Тут зібралися представники всього світу – люди різних національностей і віросповідань. І всі єдині в одному: «Людство не повинно допустити повторення такого».

У своїй промові тодішній Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер сказав: «Ми і всі прийдешні покоління маємо будувати наше майбутнє, пам’ятаючи про минуле. Лише тоді ми гідно сповнимо обов’язок перед мертвими».

***
11 квітня від’їжджаємо в Дору – колишній філіал концентраційного табору Бухенвальд. Починаючи з жовтня 1944 року, він діяв як окремий «Концентраційний табір Міттельбау». З часом його реорганізували в центр єдиного величезного комплексу, що налічував 49 філіалів і робочих команд майже в усіх населених пунктах області (краю). Навіть в останні дні війни мережа таборів і підземних відділів постійно розширювалася.

Більшість в’язнів концтабору Міттельбау змусили непосильно працювати на численних будовах, і тільки приблизно одна десята з них була задіяна також виснажливою працею на надсекретному стратегічному підземному заводі. Вийти звідтам – жодних шансів. Надто вже багато могли знати чи здогадуватися. Зайвих свідків, як правило, ліквідовували.

Там, під керівництвом провідних німецьких спеціалістів з ракетної техніки і ракетобудування (Вернер фон Брау, Артур Рудольф), крім полонених, також працювали висококваліфіковані інженери, цивільні робітники.

Зловживання владою концтабору у ставленні до полонених, страти справжніх саботажників чи тільки підозрюваних у саботажі, знищення політичних в’язнів – стало звичним явищем у повсякденному житті «Міттельбау – Дора». Із 60 тисяч осіб, що опинилися в тій катівні, загинуло 20 тисяч.

***
11 квітня 1945 року підрозділи 3-тьої армії США звільнили табір. Вони виявили кілька сотень в’язнів, яких есесівці не встигли евакуювати, і 1200 мертвих та помираючих у нордхаузенській казармі «Бйольке».

Табір відомий тим, що саме тут, в гірському скелястому масиві Конштайна, було підготовлено багато штолень-тунелів. І саме тут, під землею, збудували ракетний завод «Міттельверк», на якому виготовляли пропаговану Геббельсом фау-зброю, балестичні ракети ФАУ-2.

***
…Якраз через 60 років після звільнення табору, я потрапляю на його територію. Будь-коли можу її полишити. А тоді вихід з цієї фабрики смерті був лишень один – через димар крематорію…

На перший погляд, типова, як на мене, карпатська місцевість. От тільки насторожують розкидані по схилах пагорбів білі камені. Майже біля підніжжя гори – вхід у штольню. Навпроти, через дорогу, територія колишнього вокзалу (чи станції). На невеличкому залізничному полотні донині самотньо стоїть вагончик. Саме в таких товарних вагончиках перевозили з табору в табір людей. Перевозили, як худобу.

Гарно вимощеною дорогою піднімаюся до приміщення музею і кінозалу. Знову зібралося багато людей зі всього світу. Разом з іншими заходжу в кінозал. Нам демонструють документальний фільм про повсякденне життя в таборі. Ось упевненою ходою іде група есесівців на чолі зі своїми начальником. Які ж самовпевнені і пихаті служаки рейху!.. А ось в’язень чистить килимок. Геть погаслий погляд у нього, можливо, що й мого співвітчизника. Інші кадри – на узбіччі дороги сидять «доходяги». Так називали в таборі людей, у яких уже повністю забрали моральні і фізичні сили. Вони були цілком виснажені, деморалізовані, ні на що не реагували, не звертали уваги. Вони втратили людську подобу. Таких підбирали на ноші і спочатку провадили до ревіру (лікарні, якщо цей заклад можна назвати лікарнею), а потім – у крематорій. І навіть ті, що волокли ноші, як правило, також не поверталися з крематорію. Їх там убивали, а тіла спалювали.

«Піч смерті» розташовувалася на високій горі, на схили якої висипали людський попіл.

***
У 60-ту річницю звільнення цього величезного табору на пам’ятний мітинг зібралося сотні людей.

Навколо – ліс. Весна. Співають птахи. Два німецьких підлітки-скрипалі виконують сумну мелодію. Всіх присутніх огортає неймовірний смуток.

Звучать промови. Ретельно працюють перекладачі і репортери. У всіх на обличчях печаль і сльози. Яскраво-червоні гербери здивовано дивляться на нас із безлічі принесених сюди вінків. Один за одним лягають вони до підніжжя пам’ятника спаленим в’язням.

«Вічна пам'ять усім вам, кого сьогодні тут немає поміж нас, чий попіл лежить на цьому схилі,»- тихенько промовляю і спускаюся сходами з гори. Біленькі анемони ростуть на попелі моїх земляків. Присідаю, торкаюся їхніх біленьких ніжних квіточок.

«Прощавайте..,» - шепочу і плачу.

Трохи нижче на схилі невинними очима дивляться на мене фіалки. Точнісінько такі, які бачила при вході у нашу Червоноградську міську лікарню. Можна лише уявити, який біль відчували всі ті люди, що бачили ці квіти тут, у страшному пеклі.

Прямую до величезного намету. На присутніх чекає поминальний обід. Горять свічки. Старанно клопочуться офіціанти. Все смачно наготовлено, та от їжа не лізе до рота… Затуляю очі – і бачу перед собою тільки муки і тортури.

***
Служаки третього рейху за дванадцять років панування зігнали зі всієї Європи у свої концтабори 18 млн чоловік. 11 млн – вони вбили газом, повісили, розстріляли, отруїли експериментальними препаратами чи хімічною зброєю… Словом, стратили…

***
14 квітня 2005 року. 18,30. Заксенхаузен. Погода чудова. Вечір. Тиша. Минаю огорожу і потрапляю на територію табору. Поки що тут безлюдно, тільки п’ятеро репортерів активно ведуть зйомки.

Мов мерці, стоять вздовж огорожі вишки, з яких 60 років тому есесівці з автоматами на плечах пильно стежили за порядком у таборі. Невеличкі пам’ятники позначають місця колишнього розташування бараків… Музей-барак. Дорога для випробування взуття…

З П.Ф.Міщуком підходимо до місця колишнього бараку № 24. Це – його «помешкання»…

Переживаю важкі хвилини. Не приведи, Господи, опинитися на місці цього сивочолого чоловіка, а тоді, у 1942-му, - безвусого, нецілованого дівчатами 15-літнього юнака, якого запроторили в Німеччину. Відтак – вся юність, її найкращі роки, за колючим концтабірним дротом.

Заходимо в зал, де відбувається презентація книги ізраїльського письменника. Із загальної аудиторії помітно вирізняється молодий німецький парубок, волонтер, який весь час повертається до нас і посміхається. У нього викликав інтерес і подив табірний костюм Петра Федоровича. Він навіть і не здогадується, що за кілька наступних днів, працюючи з такими, як ми, враз подорослішає, його усмішка кудись  зникне з обличчя. Супроводжуючи нас і спостерігаючи нашу реакцію на побачене, згодом буде душитися від сліз, так само, як і я.

Стоячи поруч один одного, ми, люди різного віку, різної статі, різної національності і мови, різних віросповідань і культур, переможені і переможці, думатимемо тільки про одне: «Таке не повинно повторитися!».

***
Погортаємо, Читачу, сторінки історії…

Неподалік Берліна, в одному з непримітних адміністративних центрів, на місці старого пивоварного заводу, в липні 1936 року фашисти облаштували новий табір. Над вхідними воротами було написано: «Праця робить людину вільною». Сама територія табору, огороджена високою стіною з вартовими вишками, має форму трикутника. Вартова вишка також в центрі. Так що есесівці (по три-чотири на кожній) легко могли накрити весь табір автоматними чи кулеметними чергами.  Звісно, у випадку найменшої заворухи, а то й підозри з боку вартових. А вночі темряву прорізали рухливі осліплюючі промені прожекторів.

Заксенхаузен був школою і центром всіїє концентраційної табірної системи Німеччини. Тут з числа військових готували спеціальні кадри. Особи, які пройшли вишкіл, згодом займали посади комендантів, табір-фюрерів, рапорт-фюрерів і блок-фюрерів у двох тисячах інших концентраційних таборів, які, мов павутиння, покрили всю Німеччину і окуповану фашистами Європу. Школа терору, атмосфера вбивств і смерті – своєрідні візитівки Заксенхаузена.

З числа запроторених сюди понад 200 тисяч полонених, загинуло понад 100 тисяч. Причини смерті – різні. У Заксенхаузені фашисти випробовували на в’язнях нові зразки хімічних і бризантних гранат, новий смертоносний газ, отруйні кулі, засоби проти сипного тифу, туберкульозу й епідемічної жовтухи. Випробовували мазі для ран та опіків, дії різноманітних отруйних препаратів, які сповільнювали серцебиття чи посилювали безсоння.

 

***

…Заходжу в барак. Столи, за якими їли в’язні. Нари, на яких спали… Вже вкотре бігають у мене по спині мурахи. Страшно. Моторошно…

Швидко залишаю приміщення. Проходжу вздовж стіни, яка огороджує табір. Бачу меморіальну дошку. Наш Тризуб. Нашим, значить…

«Тисячам українських в’язнів, які в період 1941-1945 років перебували в полоні у концентраційному таборі Заксенхаузен. Багато з них не пережили нелюдські умови концентраційного табору чи померли після тортур, акцій по знищенню полонених. Ми зберігаємо світлу пам'ять про вас у наших серцях,»- читаю напис на меморіальній дошці. Завмираю біля неї.

16 квітня ми разом з представниками українського посольства в Німеччині покладемо сюди живі квіти. Під час церемонії до нас буде прикута особлива увага репортерів з Японії, Бельгії, Франції, Англії, США, Австрії, Чилі та багатьох інших країн світу…

***
…Ось збережена частинка дороги для випробування взуття, яка свого часу простягалася навколо плацу. На ній німці, використовуючи полонених, експериментували з новими «еразц-підошвами». Сама дорога – це дев’ять різних насипів. Приблизно 150 в’язнів повинні були щоденно подолати по 40 км по насипах з бетону, грубого і дрібного шлаку, гравію, піску, гальки, щебеню і т.д. «Пробіжка» на великі дистанції та інші збиткування перетворювали ходьбу в неймовірні страждання.

Для того, щоб змусити полонених давати свідчення, загін гестапівців особливого призначення винайшов у 1944 році страшний спосіб: кожному в’язневі наказували ходити і бігати в черевиках по такій дорозі на два розміри менших, від належних йому. Аби посилити фізичні страждання, в’язнями прив’язували на спину наповнені піском 20-кілограмові мішки.

…Стаю на цю тернисту дорогу. Пробую іти по ній. Каміння перекидається під ногами. Як би не ступала, ноги все одно підвертаються. Рухатися нормальною ходою неможливо. Заледве долаю вісім метрів. (Так,так! Саме метрів, а не кілометрів!). Все, видихаюся…

***


Підходжу до стіни з протилежного боку, що при вході на Станцію Ц. На стіні викарбувані різними мовами короткі і довші розповіді (резюме) про людей. В поле зору потрапляє написане англійською мовою наше українське пізвище – Оксененко.

Василь Оксененко, син заможнього селянина, народився 1 листопада 1924 року в селі Петромихайлівка. Четверо його братів і сестер померли в часи Голодомору. Працював у колгоспі. Дуже любив коней і захоплювався голубами.

На початок війни йому виповнилося 16 років. 18 листопада 1942 року Василя і ще двох його ровесників-односельчан фашисти вивезли до Німеччини на примусові роботи, як рабів. У рапорті від 29 червня 1944 року зареєстровано смерть Оксененка. Скільки часу і за що він перебував у Заксенхаузені – невідомо. Його страта була визнана всіма в’язнями найбільш звірською.

Перед тим, як повісити, українського парубка довго мучили, жорстоко побили. Есесівці звинуватили його у крадіжці лоскутків матеріалу від старих непотрібних сумок, які були на сідлах.  Вони годилися для підметок від туфлів.

Норвежець Од Нансенс, який також перебував у цьому таборі, у своєму щоденнику, в нотатках від 27 червня 1944 року (очевидно, Василя стратили саме цього дня, а рапорт уклали 29 червня. – Прим. Авт.), так описує страту українця: «Жахлива сцена… Тут, де обман, крадіжки, брехня були щоденно присутні… Тут недосвідчений український хлопець був побитий і понівечений за одну з найбільш банальних провин, які могли тут трапитися.

Без сумніву, він хотів одержати трохи більше супу, або зайвий шматок хліба взамін на ці підметки, бо дуже хотів їсти, тому, що він, молодий хлопець, хотів довше прожити… Я не знав тебе, тебе бідний прекрасний український хлопче. Я не знаю, які думки були в тебе і що ти відчував у той час, стоячи під шибиницею, чи то була повна зневага, чи то страх. То немає тепер значення. Твоя поведінка була гідною, і я ніколи не забуду цього».

Мати хлопця – Христина Оксененко до смерті (1976 р.) чекала повернення сина. Про справжню долю дитини вона так і нічого не дізналася за життя. А, може, воно й краще, бо до останку жевріла надія…

***
П.Ф.Міщук підвів мене до воріт у стіні. Я не знала, що там, за ними… Він же добре знав і відразу змінився на обличчі. Петру Федоровичу стало погано…

Вмить прибігають хлопці-волонтери; серед них і той, що ще вчора мило посміхався нам і з подивом дивився на костюм в’язня концтабору. Надаємо допомогу. Саджаємо в спеціальний візок. Таких візків з червоними хрестами організатори завбачливо підготували доволі багато. Тут же і невідкладна допомога, адже часто непритомніють, стаються інфаркти…

***
На мою пропозицію припинити відвідини меморіалу «Станція Ц», Петро Федорович категорично відмовився. А як прийняв ліки і трохи перепочив, то промовив: «Я тобі, дитино, мушу показати те страшне місце».

Переглянувшись з представниками Червоного Хреста («А дідусь – міцний горішок, настриливий!..», - мабуть, подумали вони у той час), переступаємо поріг воріт. Перед нами – щойно завершений меморіал.

***
Наступного дня о 15.00 – урочисте відкриття цього меморіального комплексу. Кілька молодих чоловіків випробовують прожектори для освітлення. Працюють вправно, злагоджено. Справжня німецька дисципліна і пунктуальність! Заплановано виступи тодішнього Міністра закордонних справ Німеччини Йшки Фішера та багатьох інших високоповажних осіб.

А поки що мою увагу привернули дерев’яні колоди, складені одна на одну, та заглиблення у землі. Власне, такими колодами воно обкладене. Щось схоже на тир. З цього місця повернення назад не було. Тут масово знищували в’язнів, застосовуючи спецальний механізм для вбивства людей у потилицю.  Таким способом 9 листопада 1940 року фашисти вбили 33 польських патріотів; 3 травня 1942 року – 81 голландця; в лютому 1944 року – 19 люксембурзьких поліцейських; а в ніч на 2 лютого 1945 року есесівці стратили 60 офіцерів Радянської Армії.

До речі, найжорстокіше ставлення фашистів у концтаборах було саме до бійців Червоної Армії. Промовистий факт: у 1941 році німці враз захопили в полон 20 тисяч радянських солдатів та офіцерів і відправили їх у цей табір. Лише протягом двох місяців 18 тисяч військовополонених загинуло. А скільки їх загинуло в інших катівнях?!.

***
Дорогі правнуки загиблих у Заксенхаузені!

Попіл ваших сильних духом прадідів розвіяно по полях і лісах, які знаходяться біля цієї катівні. Могил нема, але пам'ять у людських серцях живе понині. І цю пам'ять старанно оберігають ті, чиї співвітчизники, осліплені безглуздою нацистською ідеологією, перетворювали людей в ніщо.

«Ім’я нашої країни назавжди залишиться заплямованим злочином проти людства. Ми, німці, не повинні, не можемо і не станемо ухилятися від відповідальності», - сказав Міністр закордонних справ Йошка Фішер під час мітингу з нагоди відкриття меморіалу «Станція Ц» 16 квітня 2005 року. Ці слова німецькі організатори, які приймали закордонні делегації, підтверджували конкертними справами і повсякденною турботою.

…Приємно, що на відкритті було багато молоді. Вони демонстрували світові свої проекти з історії, вивчаючи документи в архівах. Діти віком десяти років працювали безплатно, впорядковуючи територію комплексу. І ті щось досліджували, вивчали, а про результати розповідали вчителям.

Молоді німці часто запитували мене: «Що ви особисто відчуваєте, коли дивитесь на нас?». Таке ж «провокативне» запитання поставив мені дванадцятирічний хлопчина, який стояв перед вхідною брамою у концтабір.

Усі завмерли в очікуванні моєї реакції та відповіді…

Я обняла дитину, поцілувала і пояснила, що люблю і поважаю таких хлопчиків та дівчаток, як він. Молоде покоління не повинно відповідати і страждати за недобрі діла своїх попередників. Наші теперішні стосунки повинні базуватися на взаємоповазі, взаєморозумінні, взаємодопомозі.

Витягую зі сумки останнього листа від українських дітей до німецьких ровесників. Ним виявився лист мого внука Дмитрика. Даю цьому німецькому хлопчику. Нехай пишуть один одному, спілкуються, будують нові дружні мости між народами.

***
Яких тільки способів не винаходили німці для знищення в’язнів в концентраційних таборах! Дивуюся, як вони, нормальні, цивілізовані люди, предсавники нації з високою культурою, могли придумувати такі звірські методи вбивств…

У кожного німецького солдата на ремінній пряжці був напис: «З нами – БОГ». Цікаво, який то бог був з ними? І чи взагалі вони знали про Бога?..

***
Побачивши стрімкий наступ Радянської Армії, фашисти запанікували. Вони добре знали, що їм доведеться відповідати за власні вчинки. Тому всіма силами намагалися хоч якось приховати криваві злочини, «замести сліди». Тож вирішили якнайшвидше позбутися в’язнів концтаборів – потенційних свідків перед Міжнародним трибуналом й історією.

Найжорстокіше чинили з офіцерами Радянської Армії. Їх розстрілювали на місці. А решту змордованого та переляканого люду (30 тисяч чоловік) розподілили по 500 чоловік на маршові колони у кожній і поспіхом 21 квітня 1945 року погнали дорогами Бранденбурга і Меклебурга до Балтійського моря. Там планували посадити всіх на баржі і потопити в морі.

Тяжкий то був марш. Недарма його назвали «маршем смерті». Змучені, зморені голодом люди подали з ніг. Есесівці тут же їх пристрілювали…

Обабіч дороги лежало безліч трупів. Не було часу прикидати їх землею… А в’язні далі йшли, незважаючи на негоду. Ночували під відкритим небом. Голі, голодні, беззахисні, знесилені, вони подолали понад 100 км шляху. Поблизу містечка Бєлов 16 тисяч військовополонених загнали в ліс.

…І ось через 60 років я в цьому лісі. Височенні буки і сосни, свідки страхітливих подій, виструнчилися, мов вартові один біля одного, віддають честь замореним та убієнним…

Хоча, на перший погляд, пересічній людині нічого особливого не видалося б: ліс, як ліс… Та ось тільки моторошно стає в ньому і сумно. І всі колишні «концтабірні» якось вельми змінилися на обличчі, коли побачили той ліс…

***
Дуже милий євроейський хлопчина підходить до нашого автобуса і подає мені руку. Далі так само допомагає всім іншим членам української делегації. Тут зовсім зникає поняття поділу за расами та національними ознаками. Ми – однакові! Всіх  об’єднують кого спогади, кого (представників  молодшого покоління)  просто переживання за ті страшні дні.

***
Іду до музею. Шукаю інформацію про «марш смерті», передусім, про його учасників.

У музеї акуратно зберігаються особисті речі загиблих в лісі в’язнів. Ложка, на якій видряпано російською мовою ім’я і прощальні слова колишнього її господаря. На видному місці форма в’язня, точнісінько така, як у П.Ф.Міщука… На голові у мене волосся стало дибки. Я була впевнена, що Петро Федорович пошив собі цю форму років 10-15 тому, як тільки почали регулярно запрошувати його у Німеччину на аналогічні заходи. А ж бо ні! Справжня!

Дивлюся на незвичайний експонат. Шматок березової кори, розміром 50 х 50 см. На ній вирізано ножиком (може, й іншим гострим предметом): «Здесь были русские». Від враження електричним струмом пронизує мене з голови до ніг.

Підходить миловидна німкеня і цікавиться, чи я вже побувала в лісі біля музею.

«Ще не була. А що там у лісі?», - запитую і прямую до виходу. Переходжу дорогу. Вдивляюся в глиб лісу. Що то за червоні трикутники попід деревами?.. Один, два, три… О Боже, їх тут так багато!..

Підходжу до першого. На дереві напис французькою мовою, до другого – єврейською, до третього – ще якоюсь мовою…

На висоті мого зросту – обідрана кора на сосні. Поруч – такаж картинка… Доволі багато налічила «обгризлих» дерев!...

Не можу стримати сліз…

***
Вдалині серед величних прадавніх буків і сосен вирізняється постать П.Ф. Міщука. Він прямує до мене, мов привид із тих жахливих днів. (Упевнена, що не образиться за таке порівняння). За ним слідом іде репортер, фіксує кожен його рух. Наближається. Побачили, що плачу. Репортер глянув співчутливо, але зйомок не припиняє.

Петро Федорович  показує, як вони 60 років тому на цьому ж місці порпалися у прілому листі і шукали торішні букові горішки, щоб не  померти з голоду. Показує, як обгризали стовбури дерев. Кора – також пожива…

Перекладача не потрібно. Все і так зрозуміло…

А ось і яма глибиною 1,5 м, шириною 2 – 2,5 м і довжиною 3 – 3,5 м. Зверху накладено гілки сосни. В таких «домівках-землянках», викопаних лише руками, в’язні намагалися хоч якось зігрітися в холодні квітневі ночі.

У ті далекі дні (а для когось – наче вчора) попід деревами лежало безліч мертвих тіл. На них вже ніхто не звертав уваги. Не вистачило сил поховати, бодай якось закидати землею…

Вся трава довкола, всі весняні квіти – з’їджені. Неподалік протікає невеличка річечка, з якої пили воду – і тут же помирали… В цьому лісі і тепер пахне мертвими…

***
…Відбувся мітинг. Звучали промови. Зібралося багато дітей шкільного віку.

Встановили величезний намет, такий, як і в музейному комплексі, що ми попередньо відвідували, і про це я вже згадувала у нотатках. І тут усіх запросили на поминальний обід. Я знову нічого не могла їсти. Мене нудило. Ні, наготували смачно, не хочу образити німецьку гостинність та добросовісну працю кухарів. Честь і хвала їм! Просто склалося враження від побаченого: мене наче саму «пропустили» через м’ясорубку. Нічого не хотілося… Швидше б з цього лісу. Нехай Бог боронить таке побачити, а ще й пережити…

***
Дорогий мій односеличанине, дідусю Терентію!  Тепер я добре розумію, чому Ви на моє прохання розповісти про концтабір, завжди відповідали: «Не питай, дочко, не питай…». Змінювалися на обличчі, надовго замовкали. Тепер мені зрозумілий особливий блиск і переляк у Ваших очах.

***
Дорога моя покійна сусідко, тітонько Маріє! Пам’ятаєте, як я, ще зовсім дитиною, діймала Вас настирливим запитаннями про Германію, куди Ви були вивезені фашистами?.. На 48-му році свого життя нарешті я почула ті відповіді. Ні, не від Вас. Все побачила у меморіальних комплексах.

***
…Час нашого перебування в Німеччині спливав. У день від’їзду української групи її керівник-куратор, німкеня, запитала мене: «Що ще хотілося б вам побачити у нас?».
«Рейхстаг. Те місце, де червоноармійці підняли прапор Перемоги..,» - відповідаю.

…Невдовзі ми опинилися біля цього величезного, помпезного та гарного будинку.

Стаємо у чергу, проходимо дуже ретельний контроль, як у посольстві, і ліфтом піднімаємося на верх Рейхстагу. Через прозору стелу бачу членів німецького уряду, що засідають у великій залі. А ось і башта, на якій 9 травня 1945 року замайорів прапор Перемоги.

І слава Богу!

 

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.