Останні новини
17 вересня 2021
15 вересня 2021
14 вересня 2021

 

“...Про тебе, про мене, про нас...”, - так визначив зміст книги “Історія русів” її перекладач Іван Драч. Авторство твору, на думку багатьох науковців, належить Григорію Кониському (1717-1795 рр.), видатному церковному і культурному діячеві XVIII століття. Доводить це і дослідник його творчості, письменник Валерій Шевчук.

Звісно, що у радянський період вона не могла вийти друком. Адже книга, даючи широку картину розвитку України від древності до 1769 року, стверджує моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Автор чітко відокремлює український народ від російського. Про це яскраво сказав Михайло Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини і навичок новітньої європейської культури».

От і сталося, що майже за двохсотлітнє існування твір виходив друком лише двічі, і то малими тиражами. А саме - 1846 року у Москві, за сприянням Осипа Бодянського, та 1956 року у Ню-Йорку (для духовних потреб української діаспори). А ще був час, коли книгу розповсюджували таємно у списках і платили за неї великі гроші; був час, коли за її читання позбавляли волі... Тепер вона у вільному доступі. Навіть є факсимільне перевидання.

«Історію русів» використовував Тарас Шевченко при написанні історичних творів, Микола Гоголь, коли працював над повістю «Тарас Бульба» та інші письменники, історики.

«Історія русів» особливо актуальна й тепер! Хоча Україна вже Незалежна...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент Української академії друкарства

м. Львів

 

(З фенологічного щоденника)

Початок травня. Вранці блукаю зеленим лугом з острівцями різнобарвних квітів. Ростом невеличкі, зате які гарні! Чорні, щойно вириті, і сірі, давніші, кротовини, що поміж ними, зовсім не псують пейзажу. Навпаки, додають краси. Неповторний орнамент, створений Природою!

Панує відносне затишшя. Аж незвично. Тільки час від часу долине з кущів верболозу голос зозулі. Думає про свої пакості: кому яйце підкинути у гніздо. Тільки-от у зозулі кує самець (він), а не вона. Та - мовчить.

На болотах біля берегів Західного Бугу може заскиглити чайка. І то зрідка.

Велично ступає по траві лелека. Пара цих птахів оселилася у гнізді, що на краю села. Шукає лелека здобич для своєї половинки.

На луг частенько навідуються шпаки. Летять сюди з сусіднього лісу, зі садів. Гамору, чвар не влаштовують. Конкуренції нема. Зелений килим лугу з витканим квітковим орнаментом, мов багатий та щедрий стіл. Будь-де знайдеш жучка, личинку. Для всіх вистачить гостинців, кожний урве ласий шматочок.

Якщо запитати когось із дорослих: “Де твоя “маленька Батьківщина”, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь: “Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії”. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.

Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло — святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей - канікули, у педагогів - відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний — 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:

Мабуть не забуду я ніде й ніколи,

Як топтала я стежину до знань, до школи.

Стежечка збігала вниз і знову вгору,

Разом поспішали у Верб'язьку школу.

Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи — вельми приємні!

(Нотатки з фенологічного щоденника)

У зимовому лісі дзвінко-дзвінко розноситься морозяним повітрям стук дятла. Чути на всю округу. Тільки він порушує лісову тишу. Хіба що ще зрідка скрипне старе дерево. Враження: хтось невправно потягнув смичком по струнах скрипки.

Припорошило. Землю ледь-ледь вкрив дрібнесенький сніжок. Такий снігопадом не назвеш. Поміж густими ялиновими лапами (нижніми широкими гілками дерева) причаїлися горобці, синички. Ховаються від холоду, неприємних подихів вітру. Тут їм затишно. Не хочуть залишати ялинове шатро. Так само, як і бабусин кіт не хотів злазити з теплої печі.

- Ти, мабуть, знахабнів! Не вдавай, що першого снігу злякався! - гримнула на нього бабуся. - Іди, подихай свіжим повітрям.

Кіт неохоче почалапав з хати.

Під яскравим сонячним промінням (хоч воно і холодне, не гріє) виблискують різнобарвними іскринками сніжинки.

...Не раз вже спостерігав таку картину. Однак якось завжди по-новому милуюся нею. Тим паче, що сьогодні у мене особливо піднесений настрій — перший день зими, моєї улюбленої пори року. Невдовзі — завітають Миколай у гості, Новий рік, веселі Різдвяні свята.

...1 грудня у народі називають Романовим днем. Адже цього дня у церквах східного обряду вшановують Священомученика Романа, який віддав своє життя за Христову віру. З першим днем зими, принаймні, з її початком, пов'язано багато народних прогностичних прикмет аграрного змісту. Кожен селянин хоче, щоб зима була сніжною, бо тоді рік буде врожайним і на хліб, і на городину, і на садовину... Ось деякі з них:

- Який перший день зими (який початок зими) — така вся зима.

- Як зима почнеться — так і завершиться.

- Сніжний початок зими обіцяє сніг у січні та лютому.

- Сніг на Романа глибокий — урожай високий!

- Роман снігом замете — літо буде золоте!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

Поділюсь своїми думками про нашу державу, про її, як розумію, шлях у майбутнє. Відразу зауважу — лукавити не буду, говоритиму те, що маю на думці. Можливо (і напевне) в чомусь помиляюсь. Що ж, прошу не погоджуватися, поправити.

Мене народила і виховала бандерівка. Це значить, що ідея незалежності держави назавжди осіла у моїй свідомості. І справді, у «даний історичний час» для нашого народу це - аксіома. З тими, хто проти нашої незалежності, розмови бути не може. Це - наші вороги! Коли є такі серед нас, то вони не повинні брати участі у політичному житті, їх варто позбавити громадянства України. (Я зумисне написав у «даний історичний час», бо, нехай навіть у далекій перспективі, всі держави Землі повинні об'єднатись в єдине реальне ціле. Інакше не уникнути загибелі людства.

І не повинно бути у нас ні особливих людей, ні особливих територій. Всі громадяни України - рівні між собою, і всі спірні внутрішні питання повинні вирішувати мирно. Людям, які це роблять збройним шляхом, прощення бути не може. Це дуже небезпечні кримінальні злочини. Навіть, коли й прикриваються своїм «патріотизмом» чи заслугами перед державою.

І тут постає питання, яке тепер активно обговорюється: чи давати дозвіл на володіння зброєю? Моя відповідь категорична: не давати!

Разом із тим, всі сили суспільства спрямувати на ліквідацію бандитизму. Жорстко реагувати і на дрібні правопорушення, хуліганство. Потрібно вести активну пояснювальну роботу, починаючи із дитячого садочка. Людина не повинна ходити із пістолетом у кишені, озираючись навколо, а бути впевненою у своїй безпеці, причому настільки, щоб і не думати про неї.

(З фенологічного щоденника)

У першій декаді грудня погода встановилася, наче ранньою весною. Сніг, який падав (тим паче — з дощем), ледь не відразу танув. Лише місцями залишалися його білі килимки. Тому повсюди бігли струмочки води. Легкий нічний мороз не встигав надійно скувати їх льодом. Чом не весна? Сонце трішечки підніметься — і знову біжить вода. Хоч увесь день пускай паперові кораблики. Така, відносно тепла погода на початку зими, не завжди характерна навіть для нашого Прибузького краю. Ось у Карпатах, за 150 кілометрів від нас, вже всі дороги снігом замело, що ні пройти, ні проїхати.

...На околиці міста, серед високих дерев, почув скрегіт сороки — веселий, бравурний, якось по-весняному подавала свій голос. Дивлюсь на верховіття, шукаю скреготуху, аж бачу: сорока... в'є гніздо, акуратно кладе прутик за прутиком. Через день гніздо вже було готове, але птаха у нього таки не сіла.

Як тут не здивуватися?!. Сороки в'ють гнізда у березні. Народне повір'я (та й багатовікові фенологічні спостереження підтверджують) гласить: “На Сорок святих, або у Сорочин день — 22 березня сорока святкує іменини і кладе у своє гніздо сорок прутиків”. Але аж ніяк на початку зими.

Сороку вважають добрим синоптиком. Однак цього разу щось її спантеличило. Невже глобальне потепління гряде?..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.