Ця весна була доволі пізньою. Навіть на Благовіщеня й кілька днів опісля місцями ще лежав сніг. Дошкуляли морози…

- Як на жарт, - коментував дідусь Василь (а він любив побрехеньки), - мій кіт Васько виліз у березні на засніжену стріху і несамовито нявчав: «Весно, де ти?! Зима знахабніла!...».

Добряк цей  дідусь. Він з нетерпінням чекав повернення з вирію своїх найближчих сусідів – пару лелек, яка вже три роки поспіль селилася у звитому на ясені гнізді. Це дерево на його подвір’ї  росло, здається, споконвіку.

А чому лелеки стали найближчими сусідами?..

Дідусь Василь жив на узліссі, далеко від села, у чепурній, хоч і невеликій мурованій хаті, яку надало лісництво, коли він прийшов сюди працювати ще парубком. Ось так пропрацював лісником понад півстоліття.

Детальніше:САМОТНІЙ ЛЕЛЕКА

12 вересня Червоноградська центральна міська дитяча бібліотека приймала учасників IV Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика. Його щорічно проводить місцеве літоб’єднання «Третій горизонт» за сприянням Львівської організації Української асоціації письменників. До підтримки заходу долучився народний депутат України Степан Курпіль.

Теплими словами подяки привітала гостей голова ради конкурсу, член УАП Ольга Голузинець і представила членів журі, до якого, окрім неї, ввійшли поети Ганна Кузьмак, Марія Лобай, директор Червоноградської центральної міської дитячої бібліотеки Надія Дуда та автор цих рядків.

Свої натхненні вірші про Україну, рідну мову читали присутнім третьогоризонтівці Людмила Ржегак, Мар’яна Правдолюбенко, Марія Магдзяк, Марія Лобай, Богдан Демчук, Наталія Кічун-Лемех, Марія Обшарська, Ігор Тичкус, Дарія Коберник, Ганна Кузьмак, Марія Козакевич, Надія Марцинюк. Резюме їхніх творів – «Ми даруєм слово Україні!». Звісно, звучали й вірші Володимира Дроцика. А пісню на його слова (музику написала Ольга Голузинець) «Місто над Західним Бугом», яка прозвучала у виконанні самодіяльного гурту «Надвечір’я» у складі автора музики, Любові Степчук, Лесі Предко й акомпоніатора Олександра Кішка, без перебільшення можемо назвати гімном Червонограда.

Детальніше:«МИ ДАРУЄМ СЛОВО УКРАЇНІ!»

«Всім серцем любіть Україну свою!...» Ота фраза Володимира Сосюри і є творче кредо Богдана Демчука, поета з Червонограда, члена Української асоціації письменників. Автор залишається вірним йому й у третій збірці віршів «Мій краю милий, Україно» (Червоноград: Додаток до газети «Літературний Червоноград», 2014. – 28 с.). Це – «Поезія галичанина». Таке тлумачення, як доповнення до назви, автор сам обрав. Але це аж ніяк не означає, що у віршах не йдеться про всю Україну, а лише про Галичину. Жодного обмеження. Навпаки, тут ми зустрічаємо поезію українського патріота.

«Він – українець, який з тривогою дивиться на всі проблеми незалежної нашої держави України, пов’язані з окупацією наших земель північним сусідом Росією, - читаємо в анотації. – Велика любов до матері повертає автора у роки дитинства, до рідного дому».

…Кілька слів про Богдана Демчука. Він народився 26 жовтня 1938 року в селі Бишеві Радехівського району Львівської області, в селянській родині. Після школи закінчив юридичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. Працював юристом на підприємствах м. Червонограда. Друкувався в газетах «Панорама», «Літературний Червоноград», «Шахтер Украины», в альманахах «Третій горизонт», «Ліхтарик», «Гомін Підгір’я» та в інших виданнях.  Член літературного об’єднання «Третій горизонт», учасник багатьох поетичних вечорів, літературно-мистецьких заходів, конкурсів.

Детальніше:НАЙДОРОЖЧЕ – УКРАЇНА!

Ніна ОСЬМІРКО: ВРАЖЕННЯ І РОЗДУМИ

У квітні-травні 2015 року світова громадськість відзначатиме 70-ліття визволення в’язнів фашистських концтаборів і 70-ліття Перемоги над фашизмом.

***
Десять років тому (у 2005-му), з 8 по 19 квітня, мені поталанило побувати в Німеччині на урочистостях з нагоди 60-річчя визволення в’язнів фашистських концентраційних таборів. Отож, Шановний Читачу, вважаю своїм громадянським обов’язком розповісти про те, що побачила власними очима, і чого не могло приснитися навіть у найстрашнішому сні.

***
У нашому місті Червонограді проживає колишній в’язень концтаборів Бухенвальд (табірний номер 2949) та Заксенхаузен (табірний номер 105105) Петро Федорович Міщук. Саме він отримав від німецьких організаторів запрошення взяти участь у цих пам’ятних заходах. Як учитель іноземних мов, я люб’язно погодилася супроводжувати Петра Федоровича і бути його перекладачем.

***
9 квітня ми прибули в Берлін. Звідтіля потягом дісталися до чудового краю – Тюргінії. Місто Веймар розташоване в надзвичайно мальовничій місцевості. Тільки серед такої чарівної природи могли з’явитися на Світ Божий Гете, Шіллер та багато інших талановитих людей. Але як саме там, серед таких вражаючих краєвидів, міг з’явитися Бухенвальд зі своїми численними філіями?!.

***

Детальніше:«ГОРИТЬ ПАМ’ЯТІ СВІЧА…»

Є в українців доволі неприємна паремія щодо ледачкуватих: «Бодай тобі, чоловіченько, робити ся не хтіло!..». Старші люди кажуть, що вона звучить, як своєрідне закляття. Хоча, насправді, український народ добрий, працьовитий та й не зловживає закляттями. Цю паремію можна адресувати й байдужим, для кого – «Моя хата скраю, я нічого не знаю».

Часто причиною нашого лиха стає, здавалося б, банальна, побутова байдужість, байдужість до всього, що тебе оточує. Тільки не  до себе. Мовляв, лиш мені було б добре. Приміром, для когось байдуже, якою мовою розмовляти, байдуже, хто буде президентом чи депутатом, бо всі – злодії, тільки я праведний (праведна), тож на вибори не піду. Мені байдуже, що там коїться в Криму чи на сході  України, адже в мене дочка, а не син, тож на війну не призвуть… Тим паче, я живу в Галичині, а позаяк то все до мене докотиться… Україна велика… Якось воно буде…

Ця байдужість у сенсі «Моя хата скраю, я нічого не знаю…» триває доти, допоки лихо не постукає у твої двері. І навіть ще тоді доводиться чути слова співрозмовника, який годину тому був байдужим, а тепер чухає потилицю: «Чому все так погано?». Та це ще півбіди. Лихо, коли ця людина і далі звинувачує всіх і вся: «Моя хата скраю, я нічого не винен, я взагалі нічого не робив, нічого не чинив, то ви все робили.  Тепер зробіть щось для мене так, аби все було добре, але ж знову зробіть без моєї участі».

Ота байдужість, пасивність, хитромудрість (яка так і межує з

глупотою), боязнь втратити своє, матеріальне, і привела на поріг ворога. Маємо знівельовану історію, маємо втрачену (забрану чужинцями) історичну пам'ять, маємо нехтування українською мовою, культурою, традиціями.  Більше того, зерна лиха часто сіємо в умах і серцях наших дітей – нашого майбутнього, ростимо з них манкуртів.

Детальніше:ПОЗБУТИСЯ В СОБІ РАБА!