Був спекотний літній день. Здавалося, що травичка ось-ось спалахне від пекучого сонячного проміння. Ми з бабусею Лесею пішли на луки, де на великому камені я побачив трьох равликів.
Спочатку подумав, що вони були мертві, бо зовсім не рухалися. Але вони були живі, тільки надійно заховалися від сонця у своїх хатинках. Я сів біля них на камінь і полив водичкою, яку ми з бабусею прихопили.
Равлики ожили, наставили свої рогаті голови на довгих шийках, витягнули хвостики і поповзли до мене, залишаючи сліди слизу. Я ще раз полив равликів водичкою – вони стали ще жвавішими.
- Равлик, равлик, настав роги.
Дам ті сира на пироги.
Тобі – єден, мені – два.
Будем їсти обидва, -
Пожартувала бабуся Леся.
Потім я обережно поклав равликів у затінок, під виступ каменя, де, подумав, буде їм безпечніше.
Не знаю, чи пам'ятають равлики мою водичку, але я добре запам’ятав старий галицький народний вірш, який розповіла бабуся Леся:
- Равлик, равлик, настав роги…
Маркіян ЛЕХМАН.