Цього я не бачив, та й краще не бачити такого. Болісно стало б на серці, гірко, прикро на душі. Подія дещо нагадує легенду про лелечину вірність, але вона цілком реальна. На жаль, реальна... Ось який епізод зі свого дитинства пригадав і розповів мій дідусь Микола.

...Край поля стояло самотнє високе дерево, на чубку якого звили гніздо лелеки. Щовесни вони прилітали сюди, виводили пташенят, а восени відлітали у вирій. Ні холодні вітри, ні весняні приморозки, ні літнє палюче сонце, ні рясні дощі, ні громовиці не лякали їх. Здавалося, так буде завжди. Завжди сповіщатимуть радісним клекотом при весну, а під осінь сумно ходитимуть по стерні.

Та одного літнього дня, коли ледь не всі мешканці села вийшли в поле працювати, раптово стала наближатися гроза. Чорна густа хмара невпинно затягувала небо. Сонце, наче щезло. Здалеку вже було видно блискавки і чути гуркіт грому. Люди бігцем подалися до села. Тільки добігли до околишніх хат, як вперіщив проливний дощ. Господарі цих хат почали запрошувати людей до себе, щоб перечекати стихію.

У той час лелека-самка сиділа з малими лелеченятами у гнізді, зігрівала їх своїм теплом, ховала під крилами від дощу, а самець, очевидно, полетів у пошуках їжі, де і його зненацька застала гроза. Несамовито били блискавки. Одна з них влучила у дерево, розколола його навпіл, повалила на землю, а гніздо з птахами обпалила. Як тільки гроза трохи вщухла, з'явився лелека-самець. Він довго кружляв над розколотим деревом, обгорілим гніздом, а з ним і лелеченятами та лелекою-самкою.

Моторошно стало від цього людям, охопив неймовірний жаль. Дехто навіть пустив сльозу.

Потім лелека піднявся високо-високо в небо, склав крила і каменем упав на землю, якараз поряд з поваленим деревом. Загинув.

Юрбу людей враз щось спонокнуло. Викопали яму, тут же, на краю поля, де сталася пташина трагедія, у яку й поклали мертвих лелек та засипали землею.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики