У давнину українці (передусім селяни) хліба не купували. Його неодмінно пекла для сім'ї кожна господиня, запасаючись, як правило, на тиждень. Випікали здебільшого у суботу, щоб на святу неділю був свіженький. Для цього мала широкий асортимент так званого “начиння”. Тепер зрідка таке побачиш, навіть найвіддаленіші села “модернізувалися”...

Втім, основним компонентом такого “начиння” була пікна діжа — конусоподібна однодонна боднарна ємність зі вставним дном, стягнута двома дерев'яними або металевими обручами. На Західному Поділлі, а також у верхів'ях Дністра, як дослідили етнографи, використовувалась діжа на трьох ніжках, що були подовженими клепками її корпусу. В діжі готували лише кисле тісто з житнього і пшеничного борошна, інколи з додаванням інших злаків. Розчиняли тісто колиткою — дерев'яною вузькою лопаточкою на держаку. Місили частіше у ночвах (ще називали дерев'яним коритцем), зроблених зі суцільного дерева, або безпосередньо в діжі.

Тісто узвичаєно формували руками, а в західних етнографічних регіонах України його, перш ніж ставити в піч, ще на деякий час клали у солом'яний кошик — конусоподібну ємність, схожу на глибоку миску, боки якої розходилися догори. Пізніше для випікання хліба почали використовувати металеві форми — патильні, в яких, за звичаєм, пекли святкові вироби з пшеничного борошна (приміром, на весілля, храмове свято, іменини).

Хліб садовили прямо на черінь печі, а іноді, щоб він не забруднювався, підстеляли розпалене капустяне листя. Садовили за допомогою дерев'яної хлібної лопати, зробленої з широкої дошки. Вона мала круглу, напівкруглу чи довгасту (подовжену) лопасть (залежно від виду випічки) на довгому держаку. Така лопата у народній традиції навіть вважалася оберегом. Її виставляли за поріг, коли падав град. Це для того, щоб стихія не побила хлібну ниву. Використовували лопату тільки для садження хліба у піч, і аж ніяк не для інших справ. Оскільки хліб — святість, то й хлібна лопата, образно качужи, була чимось “святим”.

Інакше замішували некисле тісто — прісне, з додаванням кукурудзяного борошна, поширеного у південних і південно-захудних регіонах України, а також здобне тісто на вареники, локшину тощо. Для цього використовували вже згадані ночви. Смачного!

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

Визначну роль у національно-духовному та культурному житті українців у XVI — XVIII століттях відіграли братства — національно-релігійні й ремісничі організації міщан і селян, які найбільшого поширення набули в містах, містечках, а згодом й у великих селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд братств існував і на Лівобережній Україні.

Виникли вони у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску з боку Польщі. У 60-тих роках XVI століття широку діяльність розгорнуло Львівське братство; близько 1615 року було засноване Київське, а у 1617 році — Луцьке братство.

Міські братства стали аналогічним утворенням до цехових корпорацій (за ними також закріпилася назва — братства) і мали свої статути. У спеціальних братських домах (здебільшого збудованих на власні кошти) відбувалися сходи братчиків, обговорювалися спільні нагальні справи, чинився суд, збирали внески і пожертви, влаштовували колективні обіди тощо.

Детальніше:БРАТСТВА: ОПЛОТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Для кожної сім'ї урочиста мить — поселення в нову хату. А як відзначали новосілля у давнину?..

На жаль, сьогодні зовсім небагато збереглося від такого колись розмаїтого на самобутні дійства обряду, які так чи інакше характеризували давню українську народну культуру. Втім, не слід звертати серйозної уваги на деякі перестороги.

Лише подекуди сучасне новосілля починається з того, що господарі за ніч до цієї події залишають у новій хаті кота або півня. У далекому минулому першим у хату навіть вводили коня, щоб засвідчити, яка вона добротна, міцна, простора. Наступного дня, коли вже все готове до переходу в новий дім, старші члени сім'ї беруть у руки ікону, вишитий рушник з хлібом-сіллю, миску з житом, пшеницею, у кишені — неодмінно гроші і входять до хати. Літній чоловік (батько молодих господарів новозбудованого помешкання, а за його відсутності — хресний батько, хтось із родичів) іконою благословляє на всі боки нове помешкання, після чого залишає її на покутті. Вийшовши на вулицю, він благословляє сім'ю на щасливе життя з Господом Богом в новій хаті. Опісля молоді беруться за кінці рушника, і той, хто благословляв, заводить їх у нове житло. За ними заходять родичі та сусіди. Літня жінка посипає всіх зерном, бажаючи щастя і достатку в новому домі.

Детальніше:НОВОСІЛЛЯ

Куток в українській селянській хаті, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього, зване покутем, вважалося в народній духовній традиції ледь не святим. Чим же воно заслужило такого особливого “статусу”?..

Не дивно! Адже тут зберігалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої сімейної культурної цінності, навіть — реліквії. На покуті був так званий “божник”, де стояли ікони, мати у хаті які вимагав церковний звичай: Ісуса Христа, Богородиці, Пресвятої Трійці, Миколая Чудотворця, Святого Юрія, Пантелеймона-Цілителя та ін. Біля них завжди горіла лампадка.

В окремих етнографічних регіонах України покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими польовими, лісовими квітами, лікарськими травами. Останні, як вважали, набували під іконами ще більшої чудодійної сили. Тут неодмінно стояли й посудини з освяченою водою.

Детальніше:ПОКУТЬ — ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ У ХАТІ