Нам не раз доводилося чути міфологічну назву «Буян-Острів». Що вона символізувала в уяві наших далеких пращурів – східних слов'ян-язичників?..

Як стверджують давні літописні та народно-поетичні джерела, Буян-Острів (інші назви – Курган-Острів, Буєвий острів, Киян-Острів) – це острів у далекому морі-океані, на якому росте велетенський дуб (Дерево життя). На цьому острові розташувалося головне царство Змія-Горинича, де стоять три палаци: золотий, кришталевий і діамантовий, а в стайнях – такої ж масті коні, на яких він обїжджає свої володіння.

Легенда оповідає, що один парубок-сміливець побував на цьому острові. Відтак, над золотим палацом летів цілий рік, над кришталевим – два, а над срібним – три.

Живе на цьому острові дочка Змія-Горинича – Маринка. До неї звертаються люди у замовлянні від змій.

У дуплі дуба замешкала цариця Веретенеця зі своїм польовим, водяним, лісовим, луговим військом.

Назва «Буян-Острів» походить від слова «буй» - буяти (синонім – «яр») і поєднує в собі назви весняний, палкий, пристрасний, родючий. Вірили, що там зимують птахи, відлетівши у вирій. Тож інша назва острова – Ирій. (Без літери «В»). На Буян-Острові зосереджені всі могутні, непоборні весняні сили: громи, блискавки, вітри, грози, рясні життєдайні дощі. Тут також проживають усім старші від старших змія, бджола-матка, птах ворон, птах із залізним дзьобом… Від них пішов цей рід.

У пізніших замовляннях східні слов'яни-язичники «поселили» на цьому острові і діву Зорю, і богиню Ладу, і навіть старозавітнього пророка Іллю, який нагадував їм Перуна-Громовержця.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

За два колометри від села Стаївка Сокальського району, у напрямку українсько-польського кордону, є святе місце – Корчмин. Багато століть тому там з’явилася Божа Мати…

1360 року татарами було спалене українське село Нова Гребля. Згоріли не тільки помешкання місцевих мешканців, а й церква. Вціліла лишень корчма. Все ж люди відбудували село і стали його називати Корчмин.

У 1382 році через село Корчмин перевозили ікону Божої Матері у золотих шатах, яку, за переданнями, намалював Святий апостол і євангелист Лука. (Ймовірно – один з найдавніших списків його ікони).

Побутує переказ: біля спаленої церкви підвода з іконою зупинилася і не могла зрушити з місця. Скільки пар коней (чи то волів) не запрягали, як тільки не намагалися штовхати підводу, а результату – «пшик». Якась невидима рука тримала її. Тоді місцеві мешканці вирішили зняти копію з ікони. Віразу знайшли маляра. Той справно виконав роботу й підвода з іконою рушили далі. Згодом на цьому місці побудували церкву. (До речі, такі перекази щодо побудови нових церков, капличок, вибору місця для них зустрічаємо доволі часто).

Детальніше:КОРЧМИНСЬКА БОГОРОДИЦЯ

Був давно чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Оженили його і мали невістку. Дідо дуже любив худобу, а найбільше вівці. Він казав, що вівця — уберихата. З неї і кожухи, і сукно, і ліжники, і сведри, і рукавиці, і шапки, волоки, капці, попружки і дзьобні. А баба чула від старих людей, що хто разує дванадцять п'ятниць сходу місяця, то буде знати, коли прийде його смерть. Баба була дуже побожна.

Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:

— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.

Детальніше:БАРАН ІЗ ЗОЛОТОЮ ВОВНОЮ

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти. Вона відповіла:

- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.

В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає: "Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом пасти вівці і разом класти стоги.

Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.

Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина крикнула:

- Мій яворе!

І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то бачила на тому місці хлопця й дівчину.