Лада — богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох начал життя — Лелі (води, жіночості) і Полеля (вогню, мужності).

За легендами, у Києві в язичницькі часи стояв храм богині Лади, де була її статуя, прикрашена коштовностями та зодягнена у гаптоване вбрання. На голові Лади завжди красувався свіжий вінок з троянд. Вона тримала за руку божественне дитя — свого крилатого сина Полеля. Його крилатість — символ невловимої любові, а з його долонь сиплються іскорки — символ пристрасного вогню.

Дочка Лади — Леля виступає богинею дівочої любові, молодша Рожаниця. Таке ім'я давали дівчатам, які народилися 22 квітня — день вшанування Лади (за язичницьким календарем).

Чоловіча пара Лади — Ладо. Він згадується у Велесовій книзі як бог, що відкрив людям таємниці приготування священного напою — меду-сури.

Трибог (Стрибог) — бог вітру, вихору, бурі, покровитель погоди, син Сварога (Сварожич). У Велесові книзі читаємо: “Стрибог свистів у степах”; “А Стрибог вітри яритиме на землю”. Про те, що вітри — Стрибожі онуки знаємо також із “Слова о полку Ігоревім”. Корінь “-стр-” мають слова, що позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов. Трибог (Стрибог) має ще ім'я Посвистач, напевно, від того, що вітер свистить у просторі.

1856 року у Козелецькому повіті на Чернігівщині Пантелеймон Куліш записав від 85-літньої бабусі розповідь та козацьку думу, у якій згадується Посвистач: “Люди ці веселі були, зовсім не те, що ми, християни; у них і Бога якось інакше звали, кажуть — Посвистач”.

За давніми переказами в околиці Лубен (у Мгарському монастирі) на стелі церкви було ліпне зображення Стрибога у вигляді старого діда з довгою бородою та кільцем у губах.

Інший давній переказ, записаний тим же Пантелеймоном Кулішем, розповідає: “Кажуть, що ото старий Вітер з закованими губами... Якби йому губи розкувати і він дмухнув на весь рот, усе б поздував на світі, гори з долинами б зрівняв, кінець світу був би... Колись таки йому розкують губи...”.

Як це не парадоксально звучить, але в нашій духовній культурі (хоча, ми суспільство, здавалося б, “християнізоване”) і тепер доволі часто проявляється синкретизм: поєднання християнських і давніх язичницьких вірувань, уявлень. Особливо це помітно в часі відзначення великих церковних свят — Різдва Христового (зрештою, усіх різдвяних свят), Великодня, Трійці, Преображення Господнього... А, може, в цьому і є українська самобутність, уміємо залишатись собою...

В основі духовності кожного народу лежать світоглядні уявлення, котрі, зокрема, проявляються через систему вірувань. Народний світогляд українців має три основних таких пласти: демонологічний, міфологічний і християнський. Перший пов'язаний з персоніфікацією як надзвичайних природних явищ, так і конкретних предметів навколишнього світу, у яких вбачаються злі сили (демони) або присутність у них таких. Мусимо визнати, що сьогодні він є таки життєздатним. В основі другого пласта — обожнення природних, переважно небесних стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів (міфологія) вже відтворює їх певну ієрархію, виділяючи головних богів і другорядних, а також напівбогів (тих, що поєдналися з людьми). Християнська релігія (ніяк не заперечую моральному вченню Церкви!) абсолютизувала цю ієрархію, разом з тим намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб.

Детальніше:ДЕЩО ПРО НАШ ДУХОВНИЙ СВІТОГЛЯД

У давній українській міфології, язичницьких віруваннях наших пращурів доволі часто зустрічаються імена та категоріальні поняття — Права, Ява, Нава, Вогнебог...

Права — божественний закон, який править Всесвітом; Ява — проявлене життя людей і всіх земних істот; Нава — духовний світ померлих пращурів. Коли людина закінчить свій земний (явний) шлях, її тіло вмирає та переходить до Нави, а душа її піднімається до божественного світу, на луки Сварожі (у рай), і там, з волі Сварога, отримує нове тіло, щоб знову повернутися до життя (у Яву). Таким чином відбувається кругообіг душ через три світи: Прави, Яви і Нави.

Ява — текуча, рухома, скороминуща, тимчасова; Права і Нава — вічність.

Вогнебог — син Сварога, бог вогняних жертвоприношень. Вірогідно, колись народ зберігав у пам'яті всі дванадцять (або тринадцять) імен Сварожичів (згадаймо казку про дванадцять місяців).

Найвідомішим в Україні вважається Симаргл — Вогнебог, посередник між світом Яви та Прави (людей і богів), який несе молитви жертводавця до Сварги. Зображувався він у вигляді крилатого собаки (починаючи з трипільської доби), пізніше у вигляді вогняного сокола Рарога. Його стихія — повітря, через яке він несе від землі до неба молитви, що посилає богам людина, складаючи пожертву священному вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули боги молитву, чи не хочуть брати її.