Український народ так полюбив пернатих і квіти (згадайте, хоча б, народне малярство, розписи на стінах хат, печах, кераміці), що склав про них безліч легенд. Серед таких творів усної словесності зустрічаємо й легенду про зозулю та зозулині сльози — неймовірно гарну квіточку.

...Давно це було, принаймні до того, як народилися ми. Тоді звірі й птахи уміли розмовляти людською мовою.

Зозуля “справно” робила свою кепську справу — підкидала у гнізда дрібним лісовим пташкам свої яйця, а ті сумлінно висиджували їх і виховували підкидьків.

- Ти ось все співаєш, куєш безтурботно, - казали вони зозулі, - а на старість залишишся одна, мов та билинка у безмежному полі.

Та у відповідь тільки сміялася і запевняла птаство:

- Ви все життя із пелюшками та колисками вовтузитесь, а я своїх однак, як треба буде, знайду, і примушу годувати себе. Такий закон!

Але доля зле жартує з тими, хто сподівається на дурнях весь вік прожити. Усі діточки відмовилися визнавати строкату матір-зозулю, не стали їй підпорою і допомогою, коли прийшов час. Як тільки вона не просила, не благала — все марно...

...І застогнала, заплакала-заридала зозуля. Перші на її віку сльози покотилися з очей, гіркі-гіркі.

На галявині тим часом, куди вони впали, розкрили свої білі віночки квіти, які так і назвали в народі — зозулині сльози. Ботанічна назва — зозулинець плямистий.

Між іншим, вам доводилось колись чути, як плаче зозуля, не кує, а плаче?.. Ні?.. І ніхто не почує! Утім, про безтурботну, самовпевнену людину, особливо про безвідповідальну матір, коли потрапить у скруту, таки кажуть: “Плаче, мов зозуля...”.

Що не говоріть, а легенда — повчальна!