У давнину кожна українська дівчина готувала до свого весілля посаг (придане), зокрема ту його частину, що становить так звану “скриню” - вишиті сорочки, рушники, постіль, хустки, стрічки, намиста, зберігала подарунки, що їй дарували батьки, родичі, інші дівчата. Звісно, як же було обійтися без освячених ікон! Тепер така традиція, на жаль, залишається маловідомою для широкого загалу.
Посаг дівчини складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. (Було, що й мати, коли батька не стало, інші родичі, які не мали прямих спадкоємців, а самі вже — у похилому віці). А це — худоба, певна сума грошей, клаптик поля. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Обов'язковими мали бути рушники та хустки, якими дівчина обдаровувала весільних гостей.
Отож до весілля дівчині належало добряче потрудитися. Однак така праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях, “дівочих посиденьках”, де і розважалися, і працювали. Словом, часу юнки не марнували.
Траплялося, що дівчина з якихось причин не встигала приготувати собі посагу. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільнії дії — торочини, на які неодмінно приходили (велів обов'язок і громадська мораль) подруги нареченої. Допомагали, приносили (дарували) все, що могли.
Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли на прибраних квітами, стрічками возах до нареченого. Скриню (чи скрині) супроводжували брати і свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали зі скрині придане, вихваляли. По дорозі всі вклонялися іконам, що належали до посагу молодої і благословляли нову сім'ю.
Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідні, скільки дбайливість, працелюбність дівчини. Якщо він характеризував наречену як добру майстриню й дбайливу майбутню господиню, то весь цей весільний хід гостей і супроводжуючих посаг зустрічали хлібом-сіллю, співали величальних пісень.
Парубки також брали активну участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї. Вони, як правило, працювали у господарстві. До таких робіт навіть залучали дітей віком 12-13-ти років. (Зрештою, до праці привчали змалку!). Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій викуп за посаг, який інколи й перебільшував його вартість. Ці гроші чи коштовності належали виключно нареченій, але аж ніяк не складали основу спільної сімейної скарбниці. Тут бачимо застосування норм “звичаєвого жіночого права”.
Загалом, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним з найважливіших в українській народній традиції. Про це слід пам'ятати і ревно берегти своє!
Тарас ЛЕХМАН, журналіст