Якось випадково почув розмову двох дівчат, років 15-16. Обоє сперечалися: що таке дівич-вечір? Одна доводила, що це – дівочі гадання-ворожіння у ніс на Андрія. Інша «аргументувала», що це – такі ж гадання-ворожіння, але у ніч на Різдво. Договорилися-добалакалися до того, що це – дискотека, де танцюють тільки дівчата…

На жаль, жодна з версій юнок неправильна. (Для жарту – хіба що про дискотеку…).

Дівич-вечір пов’язують з весільною обрядовістю, і то мова про минулі часи. Тепер таке практикують зрідка, здебільшого у селах. Він влаштовувався напередодні весілля, як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори організовували окремо в оселях молодої і молодого (тут він називався «парубочий вечір»), але найчастіше в молодої.

Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги звивали гільце, прикрашали його квітами, стрічками, пучками колосків, додавали гілочку вишні або сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість.

Разом з виготовленням гільця також виготовляли маленьку квітку або віночки для молодого і молодої як символ наречених. Їх ще називали букетами, весільними букетами.

Одягання (приміряння) вінка як головного убору нареченої цього вечора супроводжувалося ритуалами. На долівку розстеляли біле полотно, на яке клали хлібину, ставили діжу, а зверху не наї клали подушку, на яку сідала наречена. (На Гуцульщині, наприклад, наречена сідала на ярмо, застелене кожухом). Після чого брат, старша сестра, подруга (часто – мати або хресна мати) розплітали косу. А дівчата прикрашали її голову весільним вінком, тобто поки що приміряли його. Опісля молоду вже називали княгинею.

Ото і був дівич-вечір.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст