Як тільки полонини вкрилися зеленим килимом трави, гуцули виганяли овечі отари  на літні пасовища. Пастухів-вівчарів урочисто проводили всім селом, адже розпочинався їхній нелегкий трудовий сезон. Як дехто вважає, такі  проводи не завжди співпадало зі святом Юрія. Це – умовна дата. Все залежало від погоди. Бо тієї пори у Карпатах ще може місцями лежати сніг. Отож, вигін отар розпочинався як наприкінці квітня, так і в першій декаді травня.

Але вівчарство, як тваринництво, було поширене ледь не по всій Україні, а не лише в Карпатах. Грубововних овець розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сонільськими вівцями. З другої половини XIX століття на Полтавщині почали розведення тонкорунних мериносів та каракульських овець. У Карпатах розводили невеликих на зріст, але невибагливих і доволі витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також «середніх» білих, чорних, попелястих овець.

Взимку цих тварин утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна їх годували 4-5 разів на добу.

На Південній Україні та у Карпатах, де утримували великі отари овець (інколи по 800-1200 голів) застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону, аж до осені.

Перед вигоном на пасовиська тварин стригли.

 Вівці давали селянинові вовну для одягу, килимів, наліжників, м'ясо, жир. Гуцули ще й доїли овець, виготовляючи з молока бринзу, гуслянку.

Часто кількість овець визначала майновий стан селянина.

Тарас ЛЕХМАН

23 квітня – свято Юрія Побідоносця, великомученика. Він походив з Малої Азії. Був страчений за Христову віру у 303 році.

У нашій традиції цей день називають святом Весняного Юрія (Юра). Колись за ним визначали погоду як на найближчий час, так і на тривалий період.

З народних спостережень та прогностичних прикмет:

-На Юра у полі баюра – вода стоятиме довго.

-На Юрія роса – добре для вівса.

-На Юрія рясні роси – виростуть огірочки.

-Прилетіли ластівки – принесли тепло.

-Масовий виліт бджіл – на тепле літо і добрий медозбір.

-На Юрія вдарив мороз (таке зрідка трапляється, але…) – не буде доброго врожаю, не буде медозбору.

- Холодний Юрій – рік похмурий. (Будуть часті похолодання, дощі).

На Юрія тепло і літають хрущі – ще не будуть падати дощі.

-Тепло на Юра – весна і далі буде теплою.

-Юрієве тепло зберігається аж до літа.

-Мокрий Юрій – мокрий травень.

-Після Юрія пізно жито колоситься – хліборобові не спиться. (Не сподівайся на хороший урожай хліба).

Святий Юрій в народній уяві – пастух і хлібороб. З цього дня починали випасати на луках корів. Постає він і в образі небесного покровителя доблесного воїнства, яке захищає рідну землю від ворога-супостата, загарбника. Побідоносець Юрій надихає на подвиги воїнів – захисників Вітчизни.

Тарас ЛЕХМАН

22 квітня (за «старим» календарем – 5 травня) – у переддень свята Юрія дівчата ледь не по всій Україні святкували Красну гірку. Під час дійств величали Ладу – богиню розквітлої весни, любові, шлюбу, родинної злагоди і сімейного ладу. Для цього обирали з-поміж гурту вродливу юнку, плели для неї вінок, співали пісень, водили довкола неї танці, а потім частувалися нехитрими стравами. Це були суто дівочі обряди. І аж на світанок до них долучалися парубки, щоб разом зустріти схід сонця.

У деяких етнографічних регіонах України такі обрядові дійства мали дещо інший смисл, зокрема господарський, загадували на щедрий врожай.

Але існували й лихі повір’я. Дехто вважав (а це повелося з прадавніх язичницьких часів), що у цю ніч відьми збираються на Лисій горі (у Києві це могла бути Щекова, у Львові – Замкова) і справляють свій шабаш. На зборище вони звідусіль прилітають на мітлах, у ступах, веселяться, регочуть, замислюють недобрі вчинки проти людей. Усім балом править сам люцифер. Дійство триває аж до третіх півнів на світанку. Знову ж, за «віруваннями марновірних» відьми збираються на Лисій горі кілька разів протягом року. Зрештою, таких «відьомських Лисих гір» у нас чимало, але де їх шукати… Бо і тепер намарно вірять.

Простим людям не можна, радили чаклуни, не можна спостерігати за відьомськими розвагами, бо живим не вернешся додому, на тебе чекає люта смерть. А якщо вже натрапив на відьомське кубло, то потрібно мати при собі хрестик, свячену воду (бажано йорданську або стрітенську) та… полин і часник. Але при цьому необхідно надійно сховатися, сидіти тихо, не виявляти себе.

…Не переймайтеся намарно цими пересторогами!

У народі кажуть (жартома): «Якщо у ніч на Юра падає дощ, то відьми на Лисій горі масло бовтають…».

Тарас ЛЕХМАН

У кожної пори року є так званий «пік зрілості», коли вона досягає свого апогею. А далі йде на спад, передає естафету, інколи неохоче поступається іншій порі року. Звідси з’явилися усталені народні висловлювання, образні назви – розквітла весна, пік сонця (про літо), зріла осінь, люта зима…

Так само і кожен місяць року має свій «пік зрілості». Щодо цього, то у народному календарі українців конкретних дат (днів), назв свят не зафіксовано. Все залежить від проявів погоди, клімату, на який так чи інакше впливає людина і, на жаль, почасти доволі згубно. Тут краще орієнтуватися на фенологічні спостереження за тим, що відбувається у природі.

Якщо мовити про квітень, то, вважають, що він досяг свого апогею (розквітлий, зрілий квітень), коли масово цвітуть медуниця, підбіл (мати-й-мачуха), все частіше чути голосні співи птахів (насамперед ідеться про тих, які повернулися з вирію), лелеки сіли у гнізда й очікують на потомство, з’явилися весняні гриби сморжі, а дехто вже пішов з кошиком за першими печерицями. У пасічників є свої орієнтири: бджоли масово вилітають з вуликів і запилюють весняні квіти. Звісно, як же не згадати про квітневі грози… Всі ці ознаки вказують, що квітень розквітнув, назвемо їх «квітневою радістю».

Народні прикмети:

-У квітні багато тепла – влітку будуть холода.

-Сіра вільха зацвітає зі стійким теплом.

-Почали літати кажани – не буде повернення до зими.

-Виповзло гаддя (змії) – не буде різких похолодань.

-Їжачок протирає очі – не боїться холодної ночі.

Тарас ЛЕХМАН